1413282754_bilya-boyovoyi-mashyny

Із бійцями батальйону «Айдар» ми познайомились у госпіталі в Черкасах, де вони проходили реабілітацію після поранень. Усі троє – з Черкащини. Усі троє мають відмінне почуття гумору й користуються ним попри те, що війна їх зачепила. Усі троє поїхали на Схід не заради слави чи грошей, а заради України. Усі троє – великі патріоти й обіцяють, що не здадуться і за Батьківщину боротимуться до останнього. Познайомилась і героями “Нова Доба”.

«Боялися пити воду з рук жителів Сходу – раптом отруєна»

Олександр Зацарінний – приватний підприємець зі Звенигородки. Має дружину та трьох дітей. Був у восьмій сотні на Майдані. Коли почалася війна на Донбасі, знову вирушив туди, аби потрапити в добровольчий батальйон та боронити рідну землю. Воюючи, провів три місяці на Донбасі. Утікаючи від куль, упав та зламав руку. Однак від перебування в госпіталі впирався до останнього й готовий знову йти в бій.

– Під час революції наш намет був біля стели на Майдані, в кутку, – згадує Олександр.

– Ми приїхали до Києва ушістьох з кумами, аби привезти майданівцям продукти й ліки, але лишилися там, воювали з «беркутами» у восьмій сотні. 80% «Айдару» – це майданівці, решта – люди з Луганська та Луганської області, вони 150 кілометрів об’їжджають, аби потрапити до нас. Там є села чисто українські, які підтримують Україну, а є чисто російські, де навіть «ізбоньки», як у Росії. Були села, в які ми заходили й нас зустрічали цілими сім’ями, але навіть коли вони нам воду виносили, ми боялись її пити – а раптом отруєна.

Перша база, на яку приїхав Олександр, – у колишній лазні в населеному пункті Половінкіно Старобільського району Луганської області.

– Перше враження – гнітюче, – згадує боєць. – Вікон нема, всюди мішки з піском, антисанітарія… Але найбільше мене «добила» кухня. Я в армії служив, там погано годували, але не настільки погано! Перше, що спало на думку: «І через скільки днів я почну все це їсти?» Те, чим там годували, взагалі їсти не можна. Добре, що пізніше й кухарів змінили, і люди почали допомагати, бо не вистачало ні води, ні консервів, нічого. Через два тижні пішли автобуси з усієї України, почали нам везти харчі, нагодували нас, напоїли…

1413282818_shefron-aydaru

 

Ходили ми хто в чому: або самі собі одяг купували, або люди нам, тому в нас нема одного строю, щоб усі були в однаковій формі. Зараз хоч з’явилися бронежилети й каски, без яких уже не пускають на передову. А коли я тільки прийшов, мені дали кулемет, «калашніка», а через три дні – папірець, що ця зброя за мною закріплена. Я взагалі підприємець. Коли служив в армії, двічі стрельнув з автомата. Ніякої підготовки – і відразу на передову, вже там пристрілювався.

Там кожен день вбивали. Останні місяці під час операцій, які тривали 10 – 15 діб, бувало таке, що за добу до 20 осіб гинуло. За двоє години до перемир’я в одному місці двадцять осіб було вбито, а в другому – дев’ять. Спочатку за добу було менше смертей – один убитий, два поранених. Скажімо, бо в противників не було спеців: снаряди то недолітали, то перелітали.

А після першого перемир’я в них з’явилася і техніка, і зброя. Тому ми не знаємо навіть, що це друге перемир’я дасть… По полонених ми бачили, що там нема повстанців, там одні росіяни – всі з російськими паспортами – десантура, донські козаки, осетини… З вечора і до самого ранку бомбили – били не те, що по нас, а по населеному пункту. Вночі тільки й чуєш крики – хтось згорів разом із тваринами (коровами, свинями). Ми біженців вивозили трьома колонами. Не дай, Боже, воно переміститься в нашу сторону. Якщо хтось думає, що коли він прибічник Росії і це його омине, той помиляється: їм усе одно. Вони стріляють по всіх. На Донбасі, в принципі, багато людей – контрабандисти, і вони реально підтримували Росію, але коли їх почали довбати їхні ж брати, почали тікати не в Росію, а в Україну.

– Не армія, а добровольчі батальйони йдуть найпершими, а тоді вже після нас через два-три дні приходить армія, – розповідає ще один боєць зі Звенигородки Антон Борисов. – Останнього разу, щоправда, ми були в Новосвітлівці, армія мала прийти через три дні. Старалися людей вивозити, вони самі прибігали до нас у підвал, ми їх годували попри те, що в нас продуктів було на три дні, а насправді в очікуванні армії ми пробули там десять днів. Під кінець біженці, мирні люди, зібралися в колону з білими прапорами, а російські війська розстріляли їх із мінометів, а тоді ще й «градами» накрили.

«Я помру за Україну, а сім’я без копійки залишиться?»

– Коли добровольчі батальйони потрапляють в оточення, їм наказують два-три дні протриматися, поки прийде підмога, – говорить Олександр Зацарінний. – Коли ми прийшли в Хрещевату й Новосвітлівку, чекали, але підмоги не було. Даємо координати, куди треба бити, а ніхто туди не б’є. І нас тоді «градами» накривають – в шаховому порядку, як ото гра в морський бій: «потрапив – не потрапив». Ми по десять днів бронежилети не знімали, вже обсипало нам усе тіло від них…

Після таких обстрілів багато хто пише заяви додому за власним бажанням, бо психологічно це неможливо витримати. Коли ми тільки туди потрапили, в нас не було ні зв’язку, ні тепловізорів, ні нічників, навколо – лише сепаратисти. Умикаєш телефон – і відразу починають стріляти, вираховують по сигналу. Бувало, хлопці подзвонили – і зразу там 11 поранених…

А нас же більшість там неоформлених. Як отримав поранення, то можуть оформити, що нібито десь ударився, чистив зброю та щось собі прострелив, або від грипу помер, або ще від чогось. Нам зарплати не треба, ми навіть не питаємо про неї, але хотілося б, щоб коли з нами щось станеться, то наші сім’ї принаймні пенсію якусь отримували. Я б усе віддав за Україну. Я там не за гроші, але якщо повинні надавати потім моїй сім’ї допомогу, то так і має бути. У мене троє дітей, їм потрібні гроші й на садочок, і на школу. Я помру за Україну, а вони без копійки залишаться?

У нас у батальйоні двісті з гаком людей були оформлені, а 500 з гаком не оформлені. Із тих, хто оформлений, половина вдома сидять, половина – воюють. Ті, хто не оформлений, не можуть нічого пред’явити.

Найстрашніше на війні – прощатися з друзями

Олександр Сірош – із Червоної Слободи. Його позивний – Малий, і йому це подобається. Півтора місяці він провів під Георгіївкою, де були великі бої. Потім потрапив у Щастя. Його командиром був уже легендарний Жека Войцехівський.
– Ми працювали в глибинній розвідці. Коли його вбили, приїхали на Черкащину, поховали його й поїхали воювати далі вже самі – самообороною Черкас.

Вже знали, що нам брати з собою, що нам потрібніше. Спочатку відвоювали Олександрівку, а тоді вже дорогу пробили далі. Ми повинні були створити коридор для проходу колони, яка мала в Луганський аеропорт завезти припаси й вивезти звідти поранених. Ми взяли блокпост з боєм. Наступного дня колона вийшла назад – і нас почали бомбити. Мене розстрілювали «в упор» – бронежилет врятував, тож я отримав лише поранення.

Його побратими підказують: Олександр усіх урятував на блокпосту, попередивши бійців про обстріл. Інакше жертв було б більше… Однак хлопець тільки скромно усміхається. Коли його було поранено, він відчував, що непритомніє, витягнув чеку й лежав із гранатою, аби не дістатися ворогу. Лежав обабіч дороги, не міг поворухнутися і тільки гукав товариша: «Зола! Зола!» Зола почув, але не міг врятувати побратима. Порадив відповзати. Олександр з останніх сил почав перекочуватися і доповз таким чином до своїх.

– Мені вкололи сильне знеболювальне й несли, а я в маренні дуже захотів на море. Вони виносили мене під мостом, познімали з себе куртки, підстелили й несли перебіжками. І тут хлопці випадково впустили мене в воду в річечці й зверху впали… А там вибухи, вода каламутна, пити хочеться, губи сохнуть… Я хлопцям і кажу: «Я ж не такого моря хотів». А побратим мені й другому контуженому кричав: «Не спати! Не спати!» Узагалі батальйон «Айдар» найбільш «обезбашений», ми без броні йшли в бій, нічого в нас не було. Олександрівку взяли без бою, у багатьох зачистках брали участь…

загрузка...

Автор статті

кореспондент, редактор стрічки

Будьте чемні

Залиште відгук

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.