timthumb

Згідно отриманих даних, місто Умань має велику та розгалужену систему невивчених підземель, які, за сучасними знаннями, налічують понад 40 пунктів дійсного та вірогідного розташування підземних об’єктів, – інформує Умань.інфо.

Багато з них втрачено при сучасному будівництві, але деякі збереглися і мають для науки велику цінність. Підземелля зосереджені, в основному, на території старого міста – в центрі і кварталах, що примикають до дендропарку «Софіївка».

Найбільш перспективні для дослідження є підземні ходи в районі ринку. Тут виявлено підземну споруду довжиною 20 м, шириною 1,3-1,5 м, висотою 1,5-1,7 м, яка має вигляд коридору з цегляною кладкою і овальним зводом, який до верхівки сходиться під кутом. Хід має 8 відгалужень і, на думку дослідників, мав господарське призначення, але під час осади міста міг використовуватися як прихований вихід із фортеці.

Підземні комунікації, які охоплюють сучасне місто з майже стотисячним населенням, почали будуватися задовго до XVII ст. Процес тривав 2-3 століття.

Відомо, що підземні ходи беруть початок від колишнього уманського городища-фортеці… Вони будувалися з тією метою, щоб мати сховище на випадок осади міста ворогом. Від набігів кримських татар і турецьких султанів жителі на довгий час йшли під землю з усім скарбом, худобою й возами. Цими ходами у XVII столітті до козацької фортеці доправляли провіант і воду. Виходи були, зазвичай, у лісах, біля річки, у ярах, за містом.

Ходи розгалужувалися радіально й мали кільцеве з’єднання. Центром підземної павутини вважають колишній уніатський Василіанський монастир, найдавнішу зі збережених споруд міста, який, за іронією долі, став нічним клубом… Побудували монастир у 1764-1766 рр. Тоді це був один із центрів освіти Київської області, мав школу з 400 учнями і виховував католиків та вірнопідданих польської шляхти.

У 1768 році підземними ходами до міста потрапили гайдамаки і влаштували тут найкривавішу розправу: польські шляхтичі, греко-католицькі священики та євреї-орендарі були вирізані або втоплені у криницях, а їхнє майно опинилося в руках ватажків повстання. Саме тому ще й зараз печери називають «гонтівськими». А у 1674 році цими ходами до фортеці потрапили турки, так само захопивши місто буквально з-під землі.

Ці історичні факти підтверджують цінні знахідки. 13 березня 1955 року на розі вулиць Шолом Алейхема й Челюскінців машиніст екскаватора вивернув із землі людські кістки й відкрив вхід до підземелля. Виявилося, що будівельники знайшли колишню так звану «Раківську браму» – один із в’їздів до Уманської фортеці, зруйнованої турками 1674 року. Хаотичне нагромадження людських кісток, що не були поховані, в переміжку з черепками битого посуду й попелом згарищ говорило про те, що це – останки загиблих від рук турків предків нинішніх уманчан. А лежали вони біля підземних ходів, очевидно, тому, що це були останні захисники, які прикривали жінок і дітей, що втікали підземеллям.

Саме такій меті – втеча від нападників – і слугували, перш за все, підземні споруди міста. Підземні ходи біля Раківської брами були частково обкладені цеглою, зі стовпами-підпорами стелі. До цього часу зберігся акварельний малюнок польського офіцера Мінца, на якому він в 1871 році зобразив тоді ще цілу браму й частину фортечного муру, а от про підземний хід біля брами тоді ще не знали…

Рівно через місяць після цієї знахідки, будівельники, що знайшли браму, зводили житло біля колишньої єврейської синагоги. Бульдозер вирівнював землю під будинок і знову його ківш вивернув на поверхню людські останки, черепки глиняного посуду й обвуглені рештки древніх забудов. На будівельників знову дихнув страшний 1674-й… Тоді, в далекому XVII сторіччі, турки якраз і увійшли в місто через підземелля. Комунікації, що повинні були рятувати уманчан, знищили їх.

Під час будівництва заводу «Мегомметр», при копанні котловану, відкрилися величезні ходи для їзди верхи, що мали два рівні, – один над одним. Тут також було знайдено знаменитий «колодязь смерті», глибиною 18 метрів, з дубовим зрубом 3×3 метри, у якому 1668 року гайдамаки втопили всіх учнів католицької базиліанської школи.

Василіанський монастир завжди славився своїми підземними ходами. В 30-их рр. XIX століття окружний Соціально-історичний музей, нинішній краєзнавчий, уперше почав детально досліджувати монастир. Під будівлею знайшли цілий підземний поверх із коридорною системою й багатьма кімнатами. Стіни, викладені з дикого каменю, мають товщину 1,5 м. Підземелля по периметру проходить під стінами монастиря. І вже звідти й почалося риття «підземного міста». Численні обвали у старій частині міста – «Раківці», на місці ратуші, нинішнього ринку й церкви, являли світу величезні тунелі з арками, кам’яними стінами, іноді (як повідомлялося в київській пресі кінця 20-их рр. XX ст.) навіть вибіленими.

Один із знайдених ходів був обкладений цеглою виробництва XVIII ст. і вів з монастиря до крутого схилу річки Уманки. Хід був висотою з людський зріст, шириною – майже півтора метри. Пізніше знайдено ще три підземні ходи, що починалися від стін монастиря.

Досвідчений дослідник ходів Володимир Деордієв розповідає: «Ті люди, які будували ходи, були майстрами «екстра-класу», зараз таких немає. Архітектура перекриттів дивна, та і якість відповідна, адже не одну сотню років простояли. А нагорі «тупцює» майже стотисячне місто, і будинки будують. Ретельно продумана система вентиляції. Горизонтальні штреки виходили в справжні й «липові» колодязі. Зроблені вони були під кутом, із розрахунком, що чорнозем поглинатиме вуглекислий газ».

Ходи є під усім містом. Постійно в різних його частинах через підземні ходи просідає ґрунт, оголюються чергові входи в підземелля. В 70-их рр. XX ст. краєзнавець Нарцис Кочережко довів, що й у районі вулиці Фонтанної є великий хід. Дослідник спускався в тунель на вулиці Рафаїла Чорного і з ранку до обіду йшов по ньому, поки не вийшов далеко за місто до Піківецького лісу.

«Підземний хід на вулиці Горького вивів нас до справжнього дива – палацу під землею, – згадує він у своїй книзі. – Ширина ходу 2 метра, висота – стільки ж. На стінах латиною каліграфічним почерком написані якісь імена, деякі виділені. Цегельні стіни немов шліфовані». До речі, відому Софію Потоцьку, на честь якої й був побудований славетний дендропарк, поховали в 1822 році спочатку в уманському храмі, що стояв на місці нинішніх воріт ринку. Незабаром, після землетрусу, церква дала тріщину. Тіло Потоцької перевезли в місто Тальне, а храм знесли. Причиною тріщини був знайдений згодом великий міцний хід. На його перекриття, здебільшого, й опиралася стара церква. У дворі будинку по вулиці Садовій, який належав кавказькому торговцеві фруктами й вином, було відразу три входи. Багато тунелів є під центральною площею міста.

Ходять також легенди, що у печерах можна знайти скарби І. Ґонти, М. Залізняка та графа Потоцького. Тут, мало не в кожній родині, яка є місцевою упродовж хоча б двох-трьох поколінь, є хтось, хто «щось знаходив». Або, принаймні, знає того, хто знаходив. А знаходили зброю, ікони, старовинний посуд, золоті й срібні монети тощо.

Цікаво, що гайдамаки залишили в підземеллях безліч пасток: псевдоходи зі стелею, що обвалюється за спиною, вилітаючі звідкілясь гострі борони, ями-пастки з колами. Проте ці пастки не стали на заваді шукачам скарбів та пригод.

Підземні ходи, які заховані під Уманню, відкривають таємниці з непізнаної історії багатовікової давнини Уманщини, дарують підземний архітектурний світ.

загрузка...

Автор статті

кореспондент, редактор стрічки

Будьте чемні

Залиште відгук

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.