Учора сталася страшна трагедія. По-звірячому побито журналістку та громадського діяча Таню Чорновіл. Людину, яку я дуже добре і давно знаю особисто. Палкий характер, справжній репортерський хист та нетерпимість до несправедливості. Категоричність поглядів, віра в українську національну ідею і ще багато чого, що не вистачає більшості наших сучасників. Своєрідний «коктейль Молотова» в образі маленької дівчини-журналістки. Таня завжди навіть не в епіцентрі подій. Вона сама є епіцентром, навколо якого розгортаються події. І багато років тому, прикувавши себе ланцюгами до потягу Київ-Москва в знак протесту проти чергової не братньої виходки Росії по відношенню до нас, і на даху Київського університету під час акції «Україна без Кучми». Таня… Дуже боляче за неї. Вона поповнила список, в якому сотні імен українських журналістів, що постраждали від свавілля та насильства. Єдине втішає, що жива. Знаючи її по-чоловічому сильний характер, впевнений, що вона видужає.
Я не хочу сьогодні говорити про причини побиття своєї колежанки. Серед кількох версій, сподіваюсь, відшукається і головна. Кому вигідно так бити беззахисну дівчину-репортера. Сподіваюсь, злочинці будуть покарані. І кара має бути жорсткою та справедливою. Тримайся, Таня!
Але не можу не поділитися відразливим почуттям від, як-то кажуть, інформаційних «резонансів» цієї гіркої події. Читаю, як один місцевий політичний лузер кинувся використовувати чужий біль та біду для свого власного піару. І не Тетяну Чорновіл йому жаль. Себе хочеться виставити в світлі «сопричасного» соратника. Як вже було неодноразово і з різних приводів.
Мене, напевне, звинуватять в цькуванні кандидата що …надцять разів переміг на виборах, натомість жодного разу не ставши депутатом. Попри затратність політичної боротьби, фінансова стабільність якого від того лише зміцніла. Це інші питання. Але… Черговий раз, не маючи уявлення про моральність та чесність, він використовує чуже горе та біль задля власної вигоди. Як вже було півроку тому під час «Врадієвської ходи», яку перетворив на гібрид туристичної поїздки на берег Дніпра та агітаційної акції. Знову ті ж обставини – горе постраждалої дівчинки, що боролася за своє життя і цинічний піар містечкового політика.
Ще кілька тижнів тому він особисто цькував молоду фоторепортерку Маріанну Немченко, проти якої він спочатку вирішив підбурити натовп на мітингу, а потім тет-а-тет пригрозив, що вона може «догратися». Щоб захистити себе, фотокореспондент подала заяву до міліції та прокуратури про погрози та перешкоджання професійній діяльності. «Безбашенна» або просто неврівноважена людина? Може й так, але чи є хтось, хто може порівнятися з ним в вишуканому цинізмі?
От мені цікаво, як би чинив Микола Булатецький, якби журналістка Тетяна Чорновол написала репортаж із фотографіями про його маєток, його статки? Якби вона зробила журналістське розслідування про те, як «бідний революціонер» приватизував у Геронимівці разом із паями селян і приміщення сільського клубу, щороку міняє іномарки, знаходить 50 тисяч на святкування дня народження у найдорожчому нічному клубі Черкас і водночас недоплачує працівникам у своєму рідному селі на Полтавщині? Відповідь є очевидною. Черкаські журналісти мабуть краще розкажуть, яким «захисником» їхніх прав є Булатецький. Досить згадати лише кілька історій, як «полум’яний революціонер» болісно реагував на увагу акул пера і мікрофону до його персони. Написали про те, як під час так званої «Врадіївської ходи» він відпочивав із дівчатами та кулешем – все, «замовний матеріал». Варто було журналістам телекомпанії «Рось» завітати до його рідного села Стукалівка на Полтавщині, щоб довідатися, як підприємство Миколи Івановича допомагає селу, що думають люди про нього, як Булатецький звинуватив журналістів у тому, що вони нібито… намагалися підкупити людей. Зрозуміло, що жодних доказів у політика не було, але від гучних заяв це його ніколи не зупиняло. В його розумінні, будь-яка інформація, яка не влаштовує «вічного борця з режимом» Булатецького, — поза законом. От не сподобалося Миколі Івановичу, що про нього написала «Черкаська газета» – він нападає на листонош, намагається разом із міліцією вчинити погром в офісі кур’єрської служби та змушує міліцію без рішення суду вилучити кілька тисяч примірників видання.
Опісля програшу на виборах, Булатецький зосередив свою активність на «пошуку відьом» у журналістському середовищі, і звинуватив інтернет-видання «Прочерк» у публікації замовного матеріалу проти нього. В його розумінні, публічність політика – це можливість привселюдно виголошувати гучні заяви і фантазії, а хороший журналіст – той, хто говорить і пише тільки ту правду, яка йому вигідна. До справжньої ж публічності та відкритості Миколі Івановичу настільки ж далеко, як до Місяця пішки. Тож перед тим, як рвати на собі сорочку із криками про захист Тетяни Чорновол, йому б краще згадати історію своїх реакцій на журналістські матеріали стосовно своєї персони та скромно промовчати. В такій ситуації дійсно краще жувати, ніж говорити. Але Микола, як завжди, робить все навпаки. Сьогодні він все сміття, що кипить в мізках, виплеснув в чергову «теорію змови», швидше за правоохоронців, назначивши винних в побитті Тані Чорновол. І що дивуватися, що вони відшукалися у стінах черкаської ОДА. Саме туду з неполегливісттю маніяка він намагається ввести розбурханий натовп. Котрий тиждень поспіль. Немов за порогом адміністрації і починається Євросоюз. Не менше та не більше. Та чи є місце в європейський системі цінностей таким політикам, як він? Як сприймали б цей гібрід Ле Пена та Берлусконі в Парижі, Берліні чи Римі? Напевне, з великою осторогою. Або просто викликали б санітарів. Межа допустимого в моральному сенсі у кожного політика власна. У Миколи вона занадто розмита. Як і здатність до самокритики та самоконтролю. Політик-лузер, хронічний невдаха та вишуканий цинік – хто він насправді? Не хочу більше про нього. Бо гидко.
Валкрій ВОРОТНИК, пост на власній сторінці у Facebook
Будьте чемні