Зустріч в честь 25-річчя студентського протесту 90-х, який отримав назву “Революції на граніті” відбулася 19 жовтня. «Ветерани» революційного руху України розповіли про те, як виборювали свободу ще в часи СССР.
Андрій Домчук та Василь Лютий розкрили свої спогади про ті події.
– Ще чотири роки до початку цих подій у мене була душевна катастрофа, бо мене не прийняли в комсомол через наявність двійки з геометрії, бо забув вдома зошит. За чотири роки я змінився кардинально. Немалу роль зіграло те, що викладання було українською мовою. Ми виправляли одне одного, звірялися із словником. Коли почалися ті події, ми всім курсом, 33 особи, сіли в поїзд і поїхали до Києва. Їхали у вагонах без вікон, куталися у ковдри, – розповів Андрій Домчук.
Коли приїхали, їх відправили охороняти територію палаткового містечка, чергувати на пропускних пунктах. На мить приїзду Андрія та інших дівчат і хлопців із Чортківа дехто вже дехто голодував по 7-10 днів.
– Звідти виносили непритомних з глюкозою 0,5-1, але вони відмовлялися вийти з голодування, такий сильний був заряд «ми переможемо». Ми, ще не дуже виголодалі, стояли на чергуванні, бо всі дуже боялися провокацій, режим уже падав, але конвульсії його могли бути страшні. Говорили між собою «чи ти пив воду, узвар, чи тримаєшся, чи зможеш далі стояти?». Піклувалися про те, щоб усе було чисте, вода кип’ячена. В нас був лозунг «геть Маслова й Кравчука», друге, чого ми хотіли, відміни відправки молодих хлопців до Афганістану. Нам це особливо загрожувало, бо я навчався на медика у Чотківському медучилищі, – розповів Андрій.
Все почалося роком раніше, в 89-му, коли омонівець впритул застрелив українського студента. Слідом – революція на граніті, коли виголодалим студентам доводилося сидіти на холодному граніті.
– Тоді були закладені основи того, що відбувається зараз. Тоді були такі часи, що в Києві вперше я побачив український хор і почув українських пісень. А коли нас запитали на курсі, якою мовою викладати історію СССР і нас троє встало й проголосувало за українську, я на місяць потрапив до Павлівської психлікарні. Чудом звідти вийшов і до кінця третього курсу зі мною ніхто не розмовляв. Але ми щось чули від старих людей про козаків, про Холодний Яр, і оцей процес виховання зіграв величезну роль. Ми були молоді й мало розуміли, але розуміли, що українців б’ють і принижують на власній землі, – зазначає Василь.
Під час тих подій до ВР довелося пробиватися через 5 кордонів міліції, а коли пробилися, розбили палаткове містечко. Деякі депутати, розповідають «ветерани» українського революційного руху, виходили з підтримкою, а дехто виносив бутерброди з червоною ікрою, спокушаючи голодуючих студентів пригоститися, «підтримати сили».
– Мені тоді було 9 років, але я пам’ятаю як студентів та студенток медучилища випроводжали. Казали, що сесію ви не здасте, і диплома не отримаєте. А коли зустрічали, та ж директорка казала «ви молодці, добилися своєї мети, наші герої». Зустрічати вийшов весь Чортків із піснями й караваями, але то був просто цирк. Радує, що зараз патріотизм став щирим. Під час Майдану довелося в Києві їхати в метро, туди зайшов російськомовний чоловік і сказав «Слава Україні», я думала, він зараз отримає на горіхи, але всі одностайно відгукнулися «Героям Слава!» і я зрзуміла, що ця хвиля повернулася, – поділилася думка Оксана.
Будьте чемні