Facebook

Twitter

Уперше після резонансного ДТП у ніч із 1 на 2 червня із журналістами зустрівся екс-начальник Департаменту із суспільно-політичних питань та регіональної політики Вадим Береза. Він відповів на запитання редакторів «Прочерку», «Газети по-українськи» та порталу «Про все».

– Після ДТП, яке сталося у ніч із 1 на 2 червня звучало дуже багато версій подій, у тому числі від опозиції. Чи є зараз претензії до Вас з боку правоохоронних органів?

– У той день увечері я повертався з Кам’янки, де був на урочистостях з нагоди шкільних випускних вечорів. Я є уродженцем Кам’янки, тому мене запросили на загальноміське свято. Додому їхав вулицею Смілянською. Доїхав до перехрестя Смілянська – Оборонна і зупинився, бо мені було червоне світло… Я відтворюю по пам’яті події – коли увімкнулося зелене світло, я рушив, набрав швидкість і у цей момент помітив білий силует дівчини, що перебігала дорогу. Щоб уникнути наїзду на неї, я вивернув кермо вліво – вона саме бігла вправо на тротуар. А далі пам’ятаю тільки тупий удар по правому боку машини. Наступні 15, навіть 17 хвилин я майже нічого не пам’ятаю. Є лише окремі спалахи у пам’яті про те, що я кудись їду. Чому, як – не знаю… А за 17 хвилин я вже був у обласному управлінні міліції. Коли приїхав до міліції, розбудив чергового і став йому пояснювати, що трапилось. Черговий на той момент про інцидент не знав. Вже опісля приїхав наряд міліції, я почав давати пояснення. І тоді запитав, що трапилось, бо я на той момент не знав. Запитав, що з тією людиною. Але у міліції мені не відповіли, бо самі ще на той момент не знали. І потім мене відразу повезли здавати аналізи, аби встановити, чи я був тверезий.

Мене двічі перевіряли на вміст алкоголю у крові – я дихав у «трубочку», а потім ще здавав аналіз крові. Висновки експертизи встановили, що я був тверезий.

Після цього міліція повезла мене на місце ДТП. Це так, якщо коротко…

– А зараз?..

– Довго тривало слідство, оскільки справа отримала дуже великий резонанс. Було здійснено багато експертиз та перевірок. Частина з них робилася спеціально не у Черкасах, щоби уникнути звинувачень спроб впливу на слідство. Експертизи робилися незалежними експертами у інших областях України. Дуже довго робилася основна – автотехнічна експертиза. Її замовляли у спеціалізованому інституті в Києві. Висновки її готові були на початку серпня. І вже після цього свої висновки зробило слідство у Черкасах. 19 серпня слідчий виніс постанову про закриття справи у зв’язку із відсутністю у моїх діях складу злочину, тобто кримінального правопорушення. По справі я проходжу як свідок. Чому? Усі експертизи свідчать, що у моїх діях не було порушень правил дорожнього руху. Тобто я поїхав на зелений колір світлофора, швидкість була зафіксована у межах 55 км/год. Потерпіла перебігала вулицю. Стосовно того, що поширювали чутки, нібито я її звинувачував у тому, що вона була нетвереза – то мені невідомо, чи була вона на той момент нетверезою. Висновків судово-медичної експертизи мені не показували.

Тобто, у зв’язку з тим, що я нічого не порушив, слідство змінило мій статус зі звинуваченого на свідка. Щодо того – чому немає суду. Я сам запитував слідчого про це. Але, за новим Кримінально-процесуальним кодексом, для того, щоб подати на мене до суду, мені необхідно висунути звинувачення. Але також КПК передбачає і те, що слідчий має право самостійно прийняти рішення закрити справу.

Після закриття справи її три тижні перевіряла прокуратура. Там зробили висновок, що всі дії відбувалися у межах закону – і слідство, і експертизи.

– І кримінальна справа наразі закрита?

– Кримінальна справа закрита – 19 серпня слідство УМВС закрило справу, а у середині вересня своє рішення прийняла прокуратура.

– Можна уточнити – після удару, який Ви відчули, Ви не зупинялись?..

– Як мені потім розповіли слідчі, то ні. Є гальмівний шлях… Але я не пам’ятаю, що відбувалось, можу лише відтворити те, що говорили слідчі.

– Ви самі були за кермом?

– Так, я сам особисто був за кермом. І був сам у машині. Нікого більше не було.

– Після ДТП – чи намагалися Ви зв’язатися із родиною потерпілої, щоб запропонувати допомогу?

– 2 червня – а це була неділя, я дізнався телефон сестри потерпілої і зв’язався з нею. І вже у понеділок ми зустрілися. Слава Богу, ми одразу знайшли порозуміння. Ми поспілкувалися – я пояснив свої дії, тобто те, що я пам’ятав на той момент… Річ у тому, що, коли я згадував про дівчину у білому, яка перебігала дорогу, – це була подружка загиблої. Подружка теж пояснила, чому вони перебігали дорогу.

– Тобто, дівчата удвох перебігали дорогу?

– Так, вони удвох перебігали дорогу. Подружка першою бігла, а Лариса – за нею. Подружка розповіла, що вони перебігали дорогу на червоне світло, бо були певні, що встигнуть, оскільки машина ще була далеко.

Я з родиною загиблої спілкувався з наступного дня після того, що трапилось. Так, я допомагав. Я взяв на себе усі витрати щодо поховання, організації тощо.

Я вдячний їм, що вони зрозуміли і увійшли у ситуацію. І досі ми спілкуємося, час від часу телефонуємо один одному. Сестра Лариси живе у Черкасах, тому ми бачимося на вулицях.

І ще раз хочу сказати – я їм вдячний за те, що, можливо, хоч і не вибачили, але зрозуміли, що і я, і Лариса стали жертвами трагічних обставин.

Також хочу заперечити те, що писали у ЗМІ – казали, що до родини загиблої ходили «люди з ОДА». Єдиною людиною, яка спілкувалась з її родиною, був я. І ніхто в адміністрації не знає, де вони живуть. Жодні інші люди з ОДА не ходили, нічого не пропонували і тим більше, не погрожували. І робив це не як чиновник, а як людина.

…І – у продовження теми, одразу скажу, чому звільнився. Це було спільне рішення, яке було прийняте керівництвом і мною: для того, щоби не було звинувачень, що я можу якимось чином тиснути на слідство, чи ще якось на нього впливати. Я вирішив спершу піти у відпустку, а потім повністю звільнитися, оскільки посада була досить високого рангу – директор Департаменту із суспільно-політичних питань та регіональної політики.

– Це було свідоме рішення?

– Це було свідоме рішення, прийняте спільно із керівництвом. На мене ніхто не тиснув, я сам дійшов рішення про необхідність звільнення, аби уникнути звинувачень у тиску на слідство.

– Чи важко Вам було витримати тиск з боку політиків, які почали активно коментувати ДТП задля піару?

– Досить важко було витримувати. Коли з одного боку, давить тягар загибелі людини – адже з цим жити все життя, і це все одно на моїй совісті, скільки б часу не минуло. А з іншого боку – був тиск через ЗМІ з боку наших черкаських опозиційних політиків.

Важко було, але допомагала родина, допомагали друзі. Друзі деякі все-таки залишилися, не відвернулися, підтримали морально.

Зараз я це вже сприймаю по-філософськи. Ну от могли ж ті політики, які звинувачували мене, писали заяви – і екс-мер Одарич, і Булатецький, і «свободівці», і «ударівці», – якось допомогти родині. І, наскільки мені відомо, жодної допомоги з їх боку не було. Дуже шкода. І шкода не себе. Шкода, що родину, їхню трагедію використали для власного піару, створення певного іміджу. Хоча, як я розумію, люди це сприйняли зовсім інакше, такі дії їх відштовхнули. Ну не можна піаритись на чужому горі. Тим більше, коли місцеві політики намагалися зв’язатися з сестрою та матір’ю загиблої, жінки чітко дали зрозуміти, що не бажають брати участь у тому, що відбувалось. Наскільки мені відомо, була навіть заява сестри загиблої на «Однокласниках» із проханням залишити родину у спокої, але політики все одно не заспокоїлись. Що свідчить про низькі моральні якості. Втім, якщо вони могли принести живій людині труну…

– Ви займали високу посаду не лише у владі, але й у обласній партійній організації. Чи була у Вас після цього інциденту розмова із керівником партійної організації?

– Так, у нас відбулась така розмова. Вона відбулася комплексно – і по роботі, і по партії. І тут так само було прийняте рішення, що я маю піти з посади заступника голови обласної організації партії із молодіжних питань. Це, знов-таки, щоб звинувачували у тому, що високопосадовець впливає на перебіг слідства. Хоча там тільки назва посади солідна – заступник голови облорганізації партії із молодіжних питань. Насправді, там дуже багато роботи.

– Друзі жінки, яка загинула, розповідають, що напередодні вона поводилась не так, як звично, була дуже сумна. Чи передчували Ви щось, можливо, щось наснилося?

– Це була субота, 1 червня, але це був робочий день. Дуже насичений подіями. Зранку я відкривав «Богатирські ігри» на спорткомплексі «Бочка», потім були різноманітні заходи у адміністрації. Я особисто нічого не передчував…

– Може снилося щось напередодні?

– Мені дуже рідко сни сняться. Можливо, щось снилося, але я не надав цьому значення. І не пам’ятаю жодних передчуттів. Єдине, що можливо… я чомусь поїхав по вулиці Смілянській. Я вже повертався додому. А, зазвичай, коли я їду з боку Сміли, я їду вулицею Енгельса. Повертаю на місту і їду по Енгельса. А тут чогось поїхав по Смілянській. Ніч, думав, вулиця пуста, машин немає, вирішив поїхати Смілянською. Можливо, мене щось повело на Смілянську.

– Це була перша аварія у Вашому житті?

– Так. І дай Бог, щоб остання. А у вас щоб – ніколи. Бо це дуже складно морально, пережити відчуття, що ти став причиною смерті людини. Так, ти нічого не порушував, ти діяв правильно, у рамках закону, але все одно – людина загинула. Дуже важко морально це витримати.

– Як Ви провели наступний після аварії день? З якою думкою прокинулись?

– Важко я прокинувся, бо, власне, цього дня і не лягав спати. Після усіх процедур повернувся додому лише о 6-й ранку. Я дуже погано пам’ятаю цей перший день – це була неділя. Єдине пам’ятаю, що зв’язався з родиною. Увесь день ходив ніби у трансі – я розумів, що щось трапилось, але що далі буде, як себе далі поводити – не розумів. Щоправда, розумів, що маю на прохання слідчих відповідати на дзвінки. Дуже вдячний родині, яка мене підтримала, не дала повністю впасти духом.

– Як Ваша дружина реагувала на те, що відбулося?

– Коли мене вже везли на аналізи, я зателефонував їй, пояснив, що трапилось, бо вона чекала мене вдома з малими дітьми. Першою реакцією, наскільки я зрозумів, був плач. Але вона себе стримувала, як могла. Коли я вже повернувся додому – обійняла, сказала: «Ми поруч, тримайся. Я тобі вірю, що ти дійсно не винен у тому, що трапилось». І відразу нагодувала.

– А коли пішли з роботи – як це сприймалося у родині?

– Болісно, але з розумінням. Жодних підстав для мого звільнення не було. За законодавством, для того, щоб мене звільнити, мене слід було у чомусь звинуватити. І, відповідно до рішення слідчих, були б підстави для звільнення. Але я пояснив дружині ситуацію – що найкраще рішення для мене було саме у звільненні. Спершу я пішов у відпустку – це давало мені можливість співпрацювати із слідством, тобто вчасно і регулярно з’являтися на допити, процедури відтворення тощо.

– Потім, коли пішов розголос, дружині, певне, було найважче?

– Я дуже переживав, що довідається старша донька, Даринка. Зараз їй 7 років, тоді було 6. Вона вже є користувачем Інтернету – знає, куди зайти, що шукати. Дуже переживав за те, яка у неї буде реакція. Вона так нічого і не довідалась до того моменту, доки не пішла до школи. Там їй вже однокласники розповіли. Тоді вже я змушений був пояснити їй.

Дружина дуже переживала, особливо коли читала всі ці статті. Не скільки навіть статті, як коментарі до тих статей – і на «Прочерку», і на «Провінції», на «Про головне», на «Обозревателе»… Тим більше, коли я читав деякі коментарі, то точно визначав, хто їх пише – це люди, з якими ми і не були близькими друзями, але, принаймні, нормально спілкувалися. Згодом я спілкувався з цими людьми і вони підтверджували, що то були їхні нікнейми. І було боляче, бо, коли таке трапилось, дехто, замість того, щоб просто промовчати, став виливати бруд на сім’ю. Дружина це дуже важко переживала. Можливо, мені не настільки важко було, як їй. Але я дуже їй вдячний за підтримку протягом усього цього часу.

– А були друзі, які перестали взагалі спілкуватися з Вами?

– Відсотків 60 знайомих і друзів припинили спілкуватися. Або, навпаки, почали використовувати у своїх політичних акціях. Оскільки маю дуже багато знайомих політиків з інших партій. Але вони цю ситуацію підхопили і понесли на своїх знаменах, вимагаючи «посадити Березу». А до цього ми досить тісно спілкувалися. Звісно, що ми не були близькими друзями, бо таких може бути 2-3 протягом життя, але були досить добре знайомі й інколи допомагали одне одному у різних ситуаціях попри різницю у політичних уподобаннях. З іншого – є друзі, політичні уподобання яких відрізняються, але вони підтримали мене у той скрутний час: зателефонували, запропонували свою підтримку.

(Продовження інтерв’ю читайте тут).

Катерина ЛЕБЄДЄВА