Прізвище у героїв старовинне і символічне – Лоцман. У давнину їх мужні предки проводили через дніпрові мілини і стрімкі пороги козацькі чайки. Сучасні Лоцмани своїм прикладом ведуть за собою людей, пише у статті в газеті «Голос України» Лідія Титаренко.
Олександр та Галина, талановиті працівники культури із Сигнаївки Шполянського району, народили і виростили чотирьох чудових дочок і зараз виховують чотирьох прийомних синів! З перших місяців війни на сході подружжя Лоцманів очолило у своєму селі волонтерський рух, а старші дочки, Валентина та Лілія, взялися за допомогу армії у Корсуні та Шполі. Обидві молоді жінки пішли батьківською стежкою, працюють на ниві культури та освіти, мають дітей. У родині 33-літньої Валі підростають двоє, а у 30-річної Лілі – троє синів.
Першою поїхала до воїнів середня донька, Руслана, – пригадує Галина Григорівна. – Було це навесні 2014-го. Після Майдану, разом з друзями-артистами, вона вирушила з концертними виступами у військові частини, щоб підтримати воїнів. Побачене там перевернуло дівчині душу. Ворог вже перетнув кордон, а наші бійці були не обмундировані, роззуті, голодні… За її палким закликом ми кинулися збирати одяг та продукти для армії. Люди несли й гроші, відривали хто скільки міг з сімейного бюджету, з пенсій. Тоді зібрали перші 16 тисяч гривень, закупили найнеобхідніше — відвезли в АТО бійцям-черкащанам. Ліля потім документально прозвітувала перед людьми за кожну витрачену копійку, за кожен літр бензину. Нам, як волонтерам, повірили і робота закипіла.
Сигнаївський Будинок культури, де Галина Григорівна та Олександр Сергійович Лоцмани працюють керівниками, перетворився на волонтерський штаб. Односельці зносили сюди провізію, тут пакували посилки, плели маскувальні сітки. Не зачинялися також двері домівки Лоцманів. Тут, завжди “на посту”, залишалися наймолодша донька Тамара з названими братами, Максимом, Віталиком, Ромою та Сергійком. Тамара, керівник чудових дитячих пісенних колективів, проводила благодійні концерти, зібрані кошти від яких спрямовувалися на придбання амуніції для бійців.
– У зону АТО їздив мій чоловік, та найчастіше ми вирушали з Лілею, – веде далі Галина Лоцман. – Вона відчайдушна і безстрашна, тому мені доводилося щораз бути на сторожі… Ніколи не забуду жахи Дебальцевського котла, наші оточені блокпости і Ліліне тверде: “Ми туди прорвемося! Хлопці просять допомоги!..” Тільки Господь Бог вивів нас з того пекла… За два роки поїздок я так вивчила шляхи від луганського Щастя до Маріуполя, що тепер можу бути провідником. Підкажу якими об”їзними дорогами і путівцями безпечніше проїхати до Пісків чи Мар”їнки, Сартани чи Старогнатівки. Прадіди-лоцмани обминали пороги, а я покажу як обминати мінні поля…
Виступали з БТРів і БМП
Тим часом у Києві ініціативна Руслана Лоцман наполегливо розгортала мистецький волонтерський проект. До створеної громадської організації “Народна філармонія”, яка першою вирушила з концертами на східний фронт, увійшли відомі українські митці Раїса Недашківська, Ірина Кириліна, Леся Горова, Фемій Мустафаєв та інші. Артисти виступали перед бійцями у полях і перелісках, на полігонах і в ангарах, біля танків і літаків. Співали з БТРів і БМП, з інших бойових машин… Давали по кілька концертів у день, їли з бійцями з одного котла, ночували у наметах і казармах, бліндажах і медсанбатах. Рушійною силою, “козачкою-характерницею” у цих фронтових рейдах завжди була відважна Руслана. За хоробрість і завзятість бійці почали називати мужню дівчину “комбатом Марусею”…
Тоді ж, у спекотному серпні 2014-го року, Руслана Лоцман написала свою знамениту пісню “Комбат Маруся”. Вона знала, відчувала, що після трагічного Іловайська усі ті, хто вирвався зі смертоносного “котла”, потребують не тільки фізичного лікування, а, насамперед, психологічного, душевного зцілення. Тому пісню створила емоційно легку, життєрадісну, з гумором. Дівчина Маруся має багато знайомих серед хлопців-бійців, їй подобається і Данило, і Дмитро, і Василько, і Назар… Однак вибере вона хоч Геродота, “лиш би був він патріот, Україну щоб любив і на славу їй служив!”
Вже згодом, відвідуючи військові шпиталі, співачка довідалася, що на сеансах психологічного розвантаження поранені часто просять лікарів ставити “для душі” не класичну музику, а її щиру і веселу “Марусю”.
Це надзвичайно важливо, – ділиться 28-річна Руслана Лоцман, заслужена артистка України і кандидат педагогічних наук, – викликати у солдата посмішку, хоч ненадовго відволікти від жорстокої реальності війни, надихнути його і підтримати. На фронті, крім пісень, я почала писати тексти коломийок, котрі дуже подобалися бійцям. В одній з них є, наприклад, такі слова: “ Знаєм дивний “русскій мір”, знаєм перемир”я, скоро буде їх орьол без крилець і пір”я!..”
З піснею переможемо!
“Народна філармонія” дала для захисників Вітчизни понад триста концертів. І продовжує працювати в ім”я перемоги над ворогом. Мистецький проект, заснований “комбатом Марусею”, переріс у культурологічно-просвітницький рух. До нього приєдналися не тільки артисти, а й поети, художники, журналісти, кіномитці. Чоловік Руслани Лоцман, режисер, оператор “гарячих” стрічок із зони АТО Дмитро Глухенький, наприклад, створив кілька проникливих роликів та документальних короткометражок, котрі демонструються під час зустрічей у військових підрозділах.
– Виступаючи перед бійцями, – продовжує Руслана, – ми намагаємося залучати їх до співу. Разом виводимо “Розпрягайте хлопці коней”, “Ой у лузі червона калина”, “Туман яром”… Рідна пісня має чудодійну силу. Вона не тільки знімає напругу, очищає душу. Материна пісня дає усвідомлення: за що солдат тримає зброю, що захищає. Вона, як молитва, дарує силу, віру, повертає до першоджерел. Я навіч переконалася у цьому, коли ми, артисти, зустрічалися з переселенцями, із жителями міст і містечок Донбасу. Відчуженість і настороженість людей, які перенесли воєнні незгоди, потроху танули, коли ми починали співати “Чорнобривці”, “Рідна мати моя” чи “Два кольори”. У людей пробуджувалося щось підсвідоме, глибоко заховане. Частина з них починала підспівувати нам, спілкуватися. Як жаль, що таких зустрічей на Донбасі не було протягом останніх 25-ти років! Й тепер немає державної культурно-просвітницької програми, котра б працювала на духовне зближення штучно розділених “регіонів” (не люблю цього слова!) нашої держави. Тільки тоді, коли ми духовно спілкуватимемося, розумітимемо одне одного – станемо єдиною нацією!
Свій новий пісенний диск, який вийшов цього року, Руслана Лоцман назвала “З піснею переможемо!” У мелодіях та поетичних рядках новостворених пісень — вся Руслана: ніжна і замріяна, рішуча і відважна. Вона безмежно закохана у рідний край, героїв-захисників й готова жертовно служити, аби здолати підступного ворога і завоювати мир і спокій на рідній землі. “Щира, щира українка! Може, хтось сміється. А я справді Україну Помістила в серці!” – ці прості та палкі слова “комбата Марусі” влучно передають її думки та стан чистої, натхненної душі.
Я б радістю розлучилася зі своїм позивним, хоч він безмежно дорогий моєму серцю, – щиро ділиться моя співрозмовниця. – Та станеться це після закінчення війни. А поки що “комбат Маруся” нестиме в армію українську народну і авторську пісню – як стяг, як символ нашої незламності, національної гідності і гордості…
До Дня Незалежності Руслана Лоцман разом з колегами-артистами провели “Велике мистецьке коло” у Пирогові. Запросили на свято учасників Революції Гідності, демобілізованих воїнів АТО із сім”ями, волонтерів, котрі всі тепер стали для “комбата Марусі” та її творчих побратимів і посестер, однією великою родиною. Артисти “Народної філармонії”, переможці всеукраїнського фестивалю-конкурсу українського кіно і пісні імені Івана Миколайчука “Миколайчук-фест”, який організовувала на Буковині у червні цього року діяльна Руслана Лоцман, продемонстрували гостям свої таланти і майстерність.
Тим часом невтомні батьки “комбата Марусі”, Галина та Олександр Лоцмани, організували у своїй Сигнаївці велике, по-родинному тепле сільське свято. Олександр Сергійович, “народний самородок”, котрий володіє грою майже на всіх музичних інструментах, порадував земляків виступом колоритного вокального ансамблю “Сини Гая”, яким керує, іншими чудовими виступами самодіяльних артистів. Торік творче подружжя організувало ще один співочий гурт — учасників АТО.
Кликати учорашніх гранатометників, розвідників, снайперів співати в ансамблі було нелегко, – розповідає Галина Григорівна. – Та хлопці не забули як ми з Олександром Сергійовичем, з Лілею, з Русланою два роки, лютими морозами і нещадною спекою, добивалися до їх бойових підрозділів аби підтримати у важку хвилину, погодилися “спробувати”. Після кількох репетицій Олег Сопільняк, Андрій Гончаренко, Толя Марцевич, Саша Марштупа, Вася Катриченко та інші демобілізовані бійці усвідомили, що співи — це не даремно втрачений час. Вони переконались, що пісня зцілює їх душі, заспокоює, додає сил і натхнення жити й працювати.
Особливо відчули це “атовці” під час свого виступу у Вижниці, на “Миколайчук-фесті”. Коли вони, мужні і стримані, вийшли на сцену і заспівали “Нумо, хлопці, до зброї!” – вся зала в єдиному пориві піднялася і, до глибини душі схвильована, затамувавши подих, стоячи, їх слухала…
Мої артисти у камуфляжі зрозуміли, що їх пісні, вони самі, потрібні людям, – тихо мовить Галина Лоцман. – Аби не забувались їх полеглі побратими, аби народ пам”ятав, що війну ще не завершено… Слід також сказати, – додає, – що не тільки молоді фронтовики, а й усі, хто був і є причетним до допомоги армії, дуже змінилися. Тепер, наприклад, свято Незалежності ми відзначаємо без пустослів”я, фанфар і декларативності, як було колись, до війни. На урочистостях пом”янули загиблих за волю України, подякували захисникам Вітчизни та їх батькам, волонтерам…
Будьте чемні