Facebook

Переселенці лише просять про допомогу й беруть гроші з міських бюджетів, а самі нічого не дають. Так, на жаль, іноді вважають черкасці. Насправді нові мешканці Черкас – активні й діловиті, в найкращому сенсі цього слова, люди. Переселенці не лише беруться за роботу на новому місці, вони ще й беруться допомагати місцевим. 

Черкаський філіал «Благодійного Фонду Олександра Романовського» тільки-но відкрився в Черкасах, а люди, які потребують допомоги, заходять сюди щохвилини. У приміщенні постійно є хтось з охочих отримати «картку фонду», адже допомагають тут і переселенцям, і місцевим: інвалідам 1, 2, 3 групи, матерям-одиначкам, багатодітним сім’ям, самотнім пенсіонерам, які отримують менше, ніж 1100 грн. на місяць. Місцеві представники фонду – переселенці з Донбасу – Олена та Олександр Хворостяненко приїхали в Черкаси рік тому.

– 19 липня 2014 року в наш будинок в Луганську потрапив снаряд. Загинула 21 людина – в дворі, в будинку. Це було останньою краплею. Й ми з дружиною «в самих капцях і білизні» поїхали в Дніпропетровськ, наші діти – у Львів. Ми втратили своє підприємство, яке займалося переробкою териконів, втратили гараж, квартиру, дачу. Треба було з чогось починати. Для початку нового життя ми обрали Черкаси. Тепер всі три родини – ми з дружиною, син з сім’єю та свахою живемо у одній зйомній квартирі. За 54 роки життя я не був у Черкасах ні разу, навіть проїздом. Але коли ми приїхали сюди, то це був просто ковток свіжого повітря. Усе пофарбоване у жовто-синій колір, настрій людей, їхня гордість за країну, позиція… Щось синьо-жовте в Луганську – це було як смертний вирок всім, хто має до цього стосунок. Ми внутрішньо заспокоїлись, нам дуже сподобалася позитивна енергія міста, тут скромно, але дуже красиво. Місто для нас, що називається, відкрило душу. Ми почали знайомитися з місцевими, нам допомогли з приміщенням для фонду і зараз нас підтримують, – розповідає керівник місцевої філії фонду Олександр Хворостяненко.

Олександр Васильович стверджує: люди не повинні бути паразитами, позиція «дайте» –неправильна. Тому подружжя намагається допомагати людям, в тому числі місцевим, які їх самих спочатку підтримали, матеріально й морально.

– Допомагаємо, кому що потрібно. До нас прийшли вже три жінки, які скоро будуть народжувати. Ми вже готуємо їм набори для породіль. Інвалідам надаємо ходунки чи костилі, або те, чого саме вони потребують. Переселенцям – їжу, медикаменти, – розповідає заступник керівника Олена Хворостяненко.

Нині переселенці шукають для фонду волонтерів, але висувають для них вимогу – не бути членом жодної політичної партії. Зв’язуватися з політикою не хочуть, в них інша мета – допомагати тим, хто цього потребує, зокрема й переселенцям, адже не всім пощастило так гарно влаштуватися на новому місці.

– Навряд чи повернемося додому, ми хотіли б лишитися. Окупована територія лишиться «мертвою зоною» ще довго, і повернути тамтешню молодь, яка бачила війну, до України буде дуже важко. Ми з дружиною брали участь у проукраїнських мітингах в Луганську. Я, як полковник МВД на пенсії, разом з колегами намагався захистити молодь, яка виходила на такі мітинги, бо на людей нападали російські найманці й босота. Український світогляд там втрачався роками, загарбник проникав у державний апарат, у силові структури… Звісно, були люди на Донбасі, які хотіли війни і приходу Росії. Ну, як то кажуть, за що боролись. А тут ми були приємно вражені проукраїнськістю місцевих політиків та лідерів різних структур, – розповідає Олександр Васильович.

Олена Ложкова зайнялася в Черкасах не менш корисною справою, ніж благодійність, вона одна з кураторів громадської організації «Молодіжний центр розвитку», займається проектом «Дивосвіт», який отримав підтримку у місцевому конкурсі міні-грантів від ГО «Молода Черкащина». Один із її проектів – «Діти-квіти».

– Вдома, у Донецьку, я займалася бізнесом. Коли почалися перші порушення елементарних прав людини, коли палили український прапор, вбивали за українські погляди, переслідували за участь у мітингах за єдину Україну, з часом стало надто небезпечно. Коли люди почали зникати з вулиць, потрапляти у катівні у підвалах, багато хто вирішив виїхати звідти. Спочатку я переїхала до Києва, де працюють мої діти, а потім вирішила оселитися у Черкасах, бо тут у мене багато друзів. Зараз Донецьк представляє собою таку картину – розбомблені окраїни районів. Уявіть собі – все розбите, стоїть п’ятиповерхівка і в ній живе одна сім’я. В будинку розбиті всі комунікації й вікна вибиті, але люди не кидають свого житла, бо нема як виїхати. Пройти через усі блокпости дуже важко, вивезти щось із собою – нереально. Покинуту квартиру одразу займуть і розграбують. Люди не можуть ні побачити українське телебачення, ні скористатися українською банківською системою, ні отримати пенсію в гривнях, лише в рублях. Дехто не отримує зарплату по півроку. Донецьк функціонує, тільки не як місто, а як щось гротескне. І на фоні всього цього розвивається стокгольмський синдром, люди намагаються пристосуватися, якось осмислити те, що з ними відбулося – вони полонені у власному місті, там же лишилася половина населення, – стверджує жінка.

У Черкасах Олена активно працює з дітьми: і переселенців, і черкащан. Головний засіб її роботи – творчість, адже жінка за професією психолог і арт-терапевт. Тому діти мають змогу і помалювати, і спробувати робити батік, оригамі, ліплення, декупаж і ще багато видів хенд-мейду, майстер-класи для них проводять черкаські майстри (і майстри переселенці також ). Усе це для дітей та їхніх батьків – безкоштовно. Активістка разом із дітьми бере участь у міських святах, фестивалях та конкурсах. Наприклад, «діти-квіти» показали свої вміння на фестивалі «Молода хвиля», та конкурсі «Країну єднає родина».

– Намагаємося адаптувати дітей переселенців до громади Черкас. Водимо в різні цікаві місця, проводимо їм екскурсії, знайомимо з цікавими черкасцями. Зараз ми, до речі, будемо проводити курс навчання для донбасців-волонтерів, вдома ці люди займалися бізнесом і гадки не мають, що таке громадська діяльність, а тут вирішили зайнятися саме цим. Переселенці часто починають писати вірші й прозу, малювати, співати, розкривають в собі таланти, словом, певно якийсь катарсис відбувається, люди оновлюються. Я, як психолог, багато разів була свідком, коли люди, втрачаючи щось, отримували натомість щось інше. Не варто чекати, що нам хтось допоможе, врятує – держава, благодійники. Якщо будеш щось робити сам для себе – буде результат, – каже переселенка.

Олена наголошує: переселенці – це просто українці, вони не «особливі», і просто сподіваються на початок нового життя. Дехто починає його з власного бізнесу. Наприклад, Ольга та Яна відкрили комісійний магазин модного одягу «Ла Бутон». Жінки приїхали в місто минулого літа.

– Війна – це страшно. Коли бачиш людей зі зброєю – дуже страшно. Діти взагалі не повинні цього всього бачити. Я народилася в Черкасах, але в 90-х поїхала в Донецьк. Але я не планувала сюди повертатися. У нас з чоловіком у Донецьку був бізнес з продажу іноземного алкоголю, ми тільки півроку прожили в новому будинку, старша дитина тільки пішла в школу. І все це довелося кинути і тікати. Ми приїхали сюди, сяк-так влаштувалися. Коли я побувала у місцевих секонд-хендах мене вразило, як деякі з них наживаються на місцевих, бо ціна зовсім не відповідає якості. І ми вирішили відкрити свій комісійний магазин, куди жителі міста приносять свої речі в гарному стані, які вже не хочуть носити. Інколи трапляється брендовий одяг. Ми назвали магазин салоном, тому що проводимо тут майстер-класи для дітей, влаштовуємо покази мод на міські свята, – розповідає Ольга Мордвінова.

Жінка стверджує: основне, що потрібно переселенцям – житло і робота. Житло знімати дуже дорого, воно лише на 20% дешевше, ніж у столиці, розповідає вона. Але, за словами Ольги, не завжди пропонують роботу, за зарплату на якій можна оплатити таке житло. Іноді будинки, які пропонують біженцям, не опалюються, або пропонують лише ділянку, а переселенці мають самі знайти благодійників, які б побудували їм будинок, говорить Ольга. Для людей у стані шоку без предметів першої необхідності – це просто нереальне завдання, впевнена втікачка від війни.

– Війна відучила будувати будь-які плани на будь-що. Більшість із нас не повернеться додому, бо немає куди. Нерухомість там стоїть, вивезти щось – нереально. Люди б хотіли вивести меблі й техніку, щоб тут їх продати і мати хоч якісь кошти, але й це нереально, – говорить Ольга.

Незважаючи на всі ці труднощі Ольга відкрила свій бізнес, вона радить землякам не чекати, поки хтось допоможе, а брати справу у власні руки.