Українці продовжують згадувати трагічні події річної давності у столиці. Серед 99 героїв Небесної Сотні – шестеро родом з Черкащини. Це Максим Горошишин (с.Грушківка, Кам’янський район), Юрій Паращук (Тальне), Юрій Пасхалін (с.Носачів, Смілянський район), Андрій Саєнко (Сміла), Віктор Чернець (с. Подібна Маньківський район), Віталій Смоленський (с.Фурманівка, Уманський район). Ми вирішили зібрати згадки про усіх героїв у одній публікації. Використано матеріали проектів “Небесна правда” і “Громадське: Черкаси”.
Нагадаємо також, що у Черкасах вже встановлено три пам’ятники Небесній Сотні – хрест та інтерактивна стела біля Соборної площі і камінь при спуску у Долину троянд. Досі також стоїть дерев’яна дошка із фотографіями воїнів Небесної Сотні на Соборній площі.
Юрій Пасхалін, 30 років, комірник
Юрій Пасхалін закінчив школу у м. Сміла. Був вихованцем Школи олімпійського резерву в Харкові, займався штангою. В останні роки проживав у Києві. 18 лютого 2014 р. Юрій Пасхалін був на Майдані, потім пішов додому, але коли почув, що його розганяють, повернувся. Отримав три вогнепальні поранення в спину. В нього лишився семирічний син.
«Татко герой. Він тепер ангел, який буде завжди з нами », – так говорить восьмирічний Юрочка Пасхалін про свого батька, Юрія Пасхаліна. У ніч на 19 лютого бійці Беркута розстріляли Пасхаліна-старшого в спину з автомата на Майдані, прориваючись через барикади протестувальників, йдеться у проекті “Небесна правда”.
Пораненого Юрія перенесли в медпункт на першому поверсі Будинку профспілок, а коли будівлю підпалили правоохоронці, його разом з іншими потерпілими евакуювали. Швидка відвезла Пасхаліна в 18-у лікарню на столичному бульварі Шевченка, проте врятувати Героя не вдалося.
В ту злощасну ніч Юрій Пасхалін був на Майдані всього вдруге, розповідає його дружина Світлана. До тих пір він спостерігав за ситуацією по телевізору – як і багато, засуджував владу, що ігнорувала вимоги Майдану.
«Одного разу в січні Юра поїхав на Майдан, тоді ще на мирну акцію. Це був перший раз. Купив стрічку з символікою Євросоюзу і повернувся додому. Я ще сварила, що витратив десять гривень на стрічку», – згадує Світлана.
Увечері 18-го лютого у випуску новин Герой Небесної Сотні побачив, як на Майдані розстрілюють людей. Сказав своїм, що більше не може сидіти і дивитися на те, що відбувається в країні, і відправився в центр.
Світлана впевнена: чоловік не усвідомлював, яка небезпека підстерігає його там. Якби Юра знав, що більше ніколи не повернеться додому, не обійме дружину і сина, якби знав, що його чекає тільки загибель і вічна пам’ять, – не поїхав би, вважає вона.
Рівно за місяць до загибелі, 18 січня, Юрію Пасхаліну виповнилося 30 років. Він народився в багатодітній сім’ї, в місті Сміла на Черкащині. Навчався в Харківському спортивному інтернаті – захоплювався штангою, але кинув навчання і поїхав працювати до Києва. Хотів допомогти матері, яка самотужки виховувала п’ятьох дітей.
Доброзичливий, щедрий, позитивний – таким згадують сьогодні Юрія Пасхаліна. Його захопленням по життю були тварини: вони безперестанку і в неймовірних кількостях мешкали в невеликій кімнаті гуртожитку, де тулиться сім’я Пасхаліних.
Зараз у будинку живуть шиншили, рибки, собака і папуга. Його Юра подарував Світлані за кілька днів до загибелі – 14 лютого, в День закоханих.
Герой Небесної Сотні Юрій Пасхалін ніколи ні у кого нічого не просив, не любив цього. Однак сьогодні його дружині і синові, який навчається у третьому класі, які знімають кімнату в гуртожитку, дуже потрібна допомога і підтримка небайдужих.
Підтримати родину Героя Небесної Сотні можна через картку ПриватБанку: № 5168755361553577, отримувач Світлана Пасхаліна.
Юрій Паращук, 47 років, складальник меблів
Юрій Паращук народився і виріс у м. Тальне. Працював у Харкові. Коли дізнався, що на Майдані розігнали студентів, одразу поїхав до Києва. Загинув Юрій, коли допомагав рятувати пораненого. Куля снайпера потрапила йому в потилицю.
“Ти не розумієш, найвище благо – померти за ближнього”, – це ті слова, які закарбувалися у моїй пам’яті на все життя, – говорить Інна Паращук, сестра Юрія. – І так він і помер. За людей. Без ніякої зброї.
Юрію Паращуку було 47 років. У нього лишився син та дві прийомні доньки.
На страшних відеокадрах розстрілу мітингувальників на Інститутській вранці 20-го лютого яскрава бузкова куртка Юрія Паращука раз по раз миготить серед активістів. Тих, які відступали з обстрілюваної снайпером вулиці, відтягуючи поранених товаришів. Аматорський запис випадково відобразив останні хвилини життя 47-річного Героя Небесної Сотні, йдеться у статті проекту “Небесна правда”.
Лише через декілька годин стривожена новинами зі столиці дружина Юрія, Ольга, спробувала додзвонитися з Харкова чоловікові. Телефон довго не відповідав. Потім з Юриного телефону передзвонив невідомий чоловік і, попросивши її присісти, повідомив, що чоловіка більше немає в живих.
На столичному Майдані Юрій Паращук, який останні кілька років жив у Харкові, був наїздами не раз. В один з таких приїздів прямо біля нього вибухнула світлошумова граната. Герою Небесної Сотні пошкодило ногу.
18 лютого, коли ситуація в столиці різко загострилася, Паращук в черговий раз відправився до Києва. Автобус з харківськими прихильниками Євромайдан насилу проривався до столиці через міліцейські блокпости. Вранці 20-го Юрій опинився в самому центрі подій, на лінії вогню. Він був в одній помаранчевій будівельній касці, без жилета, без щита або зброї.
Каска не вберегла… Куля снайпера влучила йому прямо в потилицю.
«Юра дійсно щиро переживав за те, що відбувається в країні, щиро хотів бути там, на Майдані, щось змінювати», – розповідає Ольга Паращук.
За її словами, покійний чоловік був віруючою людиною. Майдан же для нього став своєрідною боротьбою за вищу справедливість і чистоту.
Уродженець містечка Тальне на Черкащині, Юрій Паращук по життю був патріотом всього українського. У російськомовному Харкові, де він жив останнім часом, і навіть у Москві, де колись працював, говорив виключно українською. А на часті запитання: «Ти западенець?» – З непідробною гордістю відповідав: «Я українець».
Багато років Юрій Паращук мріяв про сім’ю. З нею довго не складалося. «Побути щасливим він встиг всього три роки», – розповідає дружина Ольга. За тиждень до його загибелі, 15 лютого, пара відзначила три роки подружнього життя.
У 47-річного Паращука залишилася 82-річна мати, син від першого шлюбу і дві прийомні доньки.
Рідні та друзі згадують його як людину з величезним серцем і золотими руками. Він був безкорисливим. Варив дуже смачні борщі, завжди і всім поспішав прийти на допомогу. Герой Небесної Сотні залишав слід у житті кожного, з ким зустрічався.
«Тепер ходиш по будинку, гладиш рукою повітря – а його немає», – насилу стримуючи сльози, каже Ольга.
Підтримати родину героя Небесної Сотні можна через картку ПриватБанку: №5168 7553 8537 0461, отримувач Паращук Ольга Володимирівна.
Максим Горошишин, будівельник
Максим Горошишин – із с. Токмак Запорізької області. Змалечку переїхав на Черкащину, його виховувала тітка. Вивчився на будівельника. Він був мрійником, згадують родичів. Хотів відрити власний ресторан, йдеться у сюжеті “Громадське: Черкаси”.
– А на Майдан он поехал, потому что его жизнь заставила поехать туда. Он здесь своим родственникам даром не надо был. То он выбрал себе судьбу такую, что уж лучше где-то жить та самому на себя зарабатывать та и все. Он до последнего помогал побитых людей носить. Потому что все же боялись, тогда, когда это все происходило в Киеве, все же боялись в больницу обращаться. То они помогали там этим людям побитым, которые тоже уже погибшие были, – говорить двоюрідна сестра Максима Наталя Булгакова.
Помер Максим Горошишин 19 лютого у Київській міській лікарні № 17 від запалення легень. Напередодні він нібито отруївся газом на Майдані.
Віктор Чернець, 36 років
Віктор Чернець – житель с. Подібна Уманського району. Родичі кажуть, що на Майдан не поїхав, бо не видали зарплату. Але залишатися вдома не міг. Тому пішов на блокпост, йдеться у сюжеті “Громадське: Черкаси”.
Віктор намагався перекрити дорогу джипу, який за словами очевидців, робив прорив для автобусів із Одеси, у яких везли тітушок на Антимайдан.
Водій не зупинився і збив активіста. Віктор Чернець загинув на місці.
– Він не боявся ні смерті, нічого. Він казав: «Буде війна – піду, буду битися. Бо якщо я буду вдома сидіти, то ви в мене, діти, краще не станете жити», – згадує донька Лілія Чернець.
У Героя лишилося дві донечки – 11 та 16 років.
Віталій Смоленський, 29 років, робітник
Віталій Смоленський родом із с. Фурманка, Черкаської області.
– Я йому кажу: «Туди нема чого соватись, нема чого тобі туди їхати. Для чого воно тобі?» – «Я захотів хорошого життя, я хочу добре жити, щоб нікуди ні від кого не ховатися, нічого не боятись». Хочу добре жити, – сказав він, – Щоб все було нормально в Україні», – згадує мама Лідія Смоленська, йдеться у сюжеті “Громадське: Черкаси”.
Кулі снайпера потрапили в шию, коли Віталій рятував товариша. Йому було 29 років. У нього залишилось двоє дітей.
– Я вважаю, що Віталя –патріот. Я не дивуюся, що він туди пішов. Смілива людина була ще з дитинства. Віталя, він з поля бою останній ішов, – говорить двоюрідний брат Сергій Щербенко, йдеться у публікації проекту “Небесна правда”.
«Не плач, мамо, все буде дуже добре», — пообіцяв Віталій своїй мамі, коли востаннє бачився з нею. Через тиждень їй подзвонив невідомий чоловік з Києва і сказав, що син загинув. За словами невідомого, Віталій помер на території Михайлівського монастиря від втрати крові.
В медичній довідці говориться про шок і велику крововтрату. З словами старшої сестри Віталія, Олени Насальської, в нього було два поранення в грудну клітину біля шиї.
«Я ж його винянчила, він мене на 14 років молодший був. І ж я його на похорон перевдягала», — майже стогне Олена
Близькі люди спочатку навіть не знали, що Віталій брав участь у акціях протесту на Майдані. Газозварювальник за освітою, він поїхав до столиці на початку осені 2013 року, щоб працювати на будівництві.
Під час одного з приїздів до матері Лідії Іванівни у Фурманку неохоче зізнався, що був на Майдані, але жодних подробиць не розповів.
Востаннє Віталій приїхав в рідне село 12 лютого. «В нього руки були чорні від сажі. Сказав, що шини палили. Помився, перевдягнувся в чисте, наступного дня попрощався, — розповідає сестра. — Поцілував маму, як ніколи в житті, обійшов усе подвір’я і поїхав».
Останні роки Віталій був одинаком. З дружиною Людмилою розійшовся кілька років тому, але продовжував спілкуватися з синами: 9-річним Владом та 5-річним Славою. Часто дзвонив, цікавився їхнім життям.
«Звістка про його смерть була шоком. Ми не вірили, думали, що це в нього телефон вкрали або що це просто якась помилка», — згадує сестра Олена.
Після страшної звістки саме вона з чоловіком поїхала до Києва. На впізнання тіла пішов чоловік. Коли він вийшов зі словами: «Не він», в Олені відлягло від серця. Але за кілька хвилин чоловіка покликали оглянути інше тіло… Це був Віталій.
Наступного дня його поховали у Фурманці, де він народився і виріс. На похороні Влад дуже плакав, а Славко не хотів вірити, що татка більше немає. «Чого мій папка такий холодний? Що ви мене обманюєте, що він мертвий, он в нього брови ворушаться!» — згадує Олена.
«Він ще не збагнув до кінця, що тата немає. Час від часу питає мене, чому він не дзвонить», — розповідає колишня дружина.
27-го лютого Олена повернулася до Києва і привезла на Майдан Лідію Іванівну. «Вона побачила це на власні очі. Це таке місце… Там важко ходити», — говорить вона.
Вони знайшли чоловіка, який підтвердив, що часто бачив Віталія на Майдані. Але він не знав, як загинув Герой Небесної Сотні. Тому родина продовжує пошуки свідків його загибелі.
«Головне, щоб це усе було недаремно, — ніби мантру повторює Олена, — щоб життя змінилося і щоб такого більше ніколи не було».
Андрій Саєнко, 52 роки, підприємець
Андрій Саєнко народився у Смілі. Підприємець, громадський активіст.
Був бійцем Сьомої Сотні Самооборони Майдану, а також у Самообороні м. Фастова.
Загинув 20 лютого 2014 року від кульового поранення. Разом з групою інших протестувальників прикривав відхід основної частини майданівців під час першого наступу на позиції “Беркуту” того дня. Отримав смертельне поранання у 9:08 на пішохідному переході біля готелю “Україна”.
Андрій Саєнко востаннє пішов з дому 18 лютого. Того дня він учергове вирушив на Майдан і лишився там назавжди.
«Я подзвонив йому десь о 8:00. Він дуже коротко сказав, що не має часу, мусить бігти», — згадує старший брат Андрія Юрій. Це була їхня остання розмова. Потім телефон відключився. Юрій почув по радіо, що на Майдані стріляють з автоматичної зброї, і почав набирати брата ще і ще, йдеться у проекті “Небесна правда”.
Мобільний озвався десь о пів на дванадцяту. «Андрій!» — скрикнув Юрій. «Ні, це не Андрій, це волонтер, — відповів незнайомий голос. — Андрій мертвий».
Волонтер передав телефон лікареві, який намагався врятувати Андрія. Той сказав, що куля влучила в ділянку лопатки і прострелила легені, тому спроби реанімації виявилися марними.
«Він був на першій барикаді біля містка через Інститутську. Там йому робили штучне дихання», — розповідає Юрій.
У Андрія була армійська каска, яку він приніс з дому. «Я випустив з уваги… Треба було ще хороший бронежилет… Якби я тоді з ним поїхав… А так уже нічого не можу змінити», — голос Юрія стає глухим від сліз, які він не може стримати.
Брати, які разом брали участь у Помаранчевій революції, цього разу поїхали на Майдан 1 грудня, після побиття студентів. «Навіть за Кучми такого не було! А тут міліція, Беркут побили студентів нізащо», — обурюється Юрій.
Спочатку вони їздили на акції протесту по черзі. Під час перших серйозних зіткнень з міліцією, що спричинили перші жертви, Андрій був на Грушевського. Якийсь хлопець залишив йому свій щит.
Після цих подій старший брат вирішив припинити свою участь у мітингах. «У мене була більш пацифістська позиція. Протестуючі теж билися. А били вони кого? Ту ж міліцію, Беркут — таких самих наших громадян. Я вважав, що протест повинен бути мирним», — пояснює Юрій.
Андрій мав іншу думку: якщо влада ігнорує мирні акції, треба переходити до більш рішучих дій. Він почав ночувати на Майдані, вступив до Самооборони. «Коли ми забирали його з Майдану, там було двоє його друзів, вони сказали, що він добре захищав барикади», — говорить Юрій. Як і рідні багатьох інших загиблих, сім’я Саєнків шукає свідків, яким відомі обставини загибелі Андрія.
Андрій Саєнко працював токарем, слюсарем, потім електриком, але зрештою став приватним підприємцем, орендував торгову точку на Вечірньому ринку в Фастові.
Старший син Андрія, 25-річний Олексій, який теж вступив до Самооборони, в одному зі своїх інтерв’ю після смерті батька розповідав, що в їхньому роду був кошовий отаман Війська Запорозького Кость Гордієнко. «Батько боровся за Україну як європейську, передову державу, вільну від російського впливу», — розповідає Олексій.
«Так вийшло, що він за усіх нас загинув», — додає Юрій. Молодший син Андрія Саєнка, 17-літній Назар, дуже важко переживає смерть батька.
