В Черкаси треба було їхать для того, щоб купить мототрек. За 18 рублів 50 копійок. Це була мічта! Мототрек це була така крута вешч, по якій їздили ігрушечні мотоцикли. Плей-стейшн Совєцького Союза. За шкалою цінності 80-х, це було, приблизно, як дача на Кончі-Заспі, Бентлі-Контіненталь і абонемент на всі матчі «Манчестер Юнайтед» одноврємєнно…

Мототрек можно було купить і в селі. Але. По-перше, це було неромантично. А по-друге, продавщиця культмагу неодмінно розказала б матері, що я купив мототрек, в результаті чого б случився «долгий і ненужный разговор» (Гарік Крічевський)… Бо за 18 рублів тоді можна було відгулять скромну свайбу або прілічний похорон…

Понятно, шо для мототрека нужні були гроші. Де ми їх брали? – Та, крали (де прийдеться) і забирали по 15 копійок у менших товаріщей обманом і відкритою агресією та угрозами… Красти було, конєшно, некрасіво і даже десь – отвратітєльно. Ну мені було можна. Бо до того часу я вже стояв на учоті в дєцькій комнаті міліції. Положеніє, так сказать, об’язувало. Імідж такий…

Тут требе зробить ліричне отступлєніє. До 5-го класу я був абсолютно прілічним рібьонком. І в 5-му класі даже зайняв перше (чи друге? – не помню) місце на обласній оліміпіаді з математики. Якось даже була така ідея, – отправить мене в Київ у математичну школу при КГУ імені Шевченка, ну мені удалось цього ізбіжать, бо батько сказав: хай пока дома живе… У школі моя фотографія висіла на якомусь абсурдному стенді “Кращі математики школи”… Але потім я чомусь спортився (з точки зрєнія обичної еволюції). Мене кликало якесь неосознанне “дике поле”, а не математичні олімпіади… Тому через рік моя фотографія висіла на стенді “іх разисківаєт міліція”, а не на “кращих математиках школи” ( я утрірую)…

І вообше, з точки зору норм совецького “общежитія” і морального кодексу “строітєля коммунізма” – з 6-го класу я був рецидівістом, на якого наплювало обшчество, і я на нього – тоже.

В общим, я сколотив лічну банду. До банди входили: мій однокласник Гриша Короткий (хоча він був, наоборот, найдовший у нашому класі, і йому вже тоді давали пиво і цигарки в столовій по причині росту), Сергій Товстоус ( у нього було ще два менших товстоуса-брата, які тоже хотіли в Черкаси, ну ми їх, після совіщанія, відкинули тура із-за економії срєдств та лічної сопливості) і мій ще один однокласник – Саша Сердюк, який називав батьків на “Ви” і визивав вполнє обосноватєльні подозрєнія.

Сначала ми хотіли йшли в Черкаси пішки. Це було б романтично. Але, по-перше, це було б довго. А по-друге, там був міст чере Дніпро, через який пішоходів не пускали. Ще була ідея йти в Черкаси по Дніпру взимку. Але в нашому районі Дніпро – це не просто пасторальне Дніпро з картини Куїнджи, а Кременчузьке водосховище, шириною 20 кілометрів, і ждать поки воно замерзне ніхто не хотів.. В общим рішили їхать на автобусі. Банально, ну надьожно.

Наш “общак” хранився в коробці з під краски на старому закинутом кладовищі в одній з могил. Там же де й цигарки, сірники, штопор та прочі вешчі першої необходімості.

Батькам було сказано, що ми їдемо на якісь шахматні змагання. В шахмати ми грали на рівні Остапа Бендера, ну тоді такі вешчі чомусь проходили. Предполагалось, що мототрек стане призом за нашу побєду в соревнованії.

В 7 часов утра ми вирушили в трудний, ну благородний путь. Ми одягли саму красіву одежу: шапки, пальта і уйобіщні світера ручной в’язки. Думаю, виглядали ми, приблизно так, як потенціальні ізбіратєлі Віктора Януковича образца 2004 года. Соціально чужді елементи общества, яких за внєшними ознаками слєдувало нємєдлєнно ізолірувать.

… Мототрек ми не купили. Бо, по-перше, ми не знали де він там продається. А, по-друге, в Черкасах оказалось набагато більше свєтських развлєчєній, ніж ми ожидали. Напрімєр, пільменна на вокзалі… А ще ігрові автомати по 15 копійок (де ми й потратили уставний капітал) і пиво в бочках в городському парку, де грала ярка і патріотична музика про войну і про любов. Черкаси для нас показались Багдадом в період його расцвєта. Це було красіво і необично… Ще ми ходили в кіно “Лєгенда о дінозаврє”… Там страшне чудіще на наших глазах з’їло красавіцу і остались тільки її пласмасова верхня часть. Це було страшно і зворушливо… Вийдя з кіно, ми сиділи на лавці, курили і мовчали. Потрясьоні…

А увечері ми поверталися додому на автобусі селами. Бо було два автобуси в село. Перший, прямий – за руб. А другий- селами, за 70 копійок. У нас було 70 копійок на один білєт. Але враховуючи той факт, что в автобус ПАЗ набивалось людей, як в Боїнг-747, ми нічим не рискували, у кондуктора там не було жодних шансів… Я їхав стоя коло водітєля. Рядом стояли селяни. Вони мовчали і дивилися в даль. Селяни були з Чапаївки, Мельників і Чеховки. Вони везли з города страшні неестетичні коври, подарки для дітей, тіпа коричневого піджака, світільники в стилі пізнього Пушкіна, пласмасові квітки і непроданих півнів, які сначала несамовито кричали, а потім поснули.. Ще мандарини…

У водітєля був магнітофон Весна-202 і пачка Біломору. З магнітофону лунала пісня Луї Армстронга “Вандефулд Ворлд”… Де вона взялася у нього по тим часам – непонятно. Водітєль подивився на мене оценівающим взглядом і сказав: можеш курить… А я сказав: в мене нема, а він сказав: бери мої… З тих пір я навсігда полюбив джаз.

Потім ми сиділи на лузі, мовчали і думали. Ми всі рішили, що стоїть жить тільки в городі. А рядом ішов дядько з коровою і сказав: прівєт молодьож, як учоба? А ми йому сказали: пашол нахуй. І він пішов, бо не хотів разборок…

А потом був страшний скандал, ну то вже тема для іншої теми…

А вранці директор школи мене хижо питав: так, значить, ви їздили на шахматні сорєванованія?- А я нічого не казав, бо на риторичні вопроси я не отвічаю… І вообще з директором у нас були отношенія сложні і безнадьожні. Ми абсолютно щиро, відверто і іскрєннє ненавиділи один одного. Він щитав, що я кончений, а я – що він… десь воно так і було в середньому…

Потім, трохи пізніше, при випуску, директор мені безапеляционно заявив: підеш на трактор! А я, проявивши малодушиє, сказав – да! Ну, не пішов. Я пішов на бармена загранплавання в 26-е училище города Одеси, звідки мене вигнали через 2 тижні по причині несоотвєствія образу совецького чєловєка за границею… В мене була духовна криза і три рублі, які мені прислав батько в пісьмі. Я пішов в бар “Антілопа-Гну” і потратив їх на пиво і бутерброд з гарячої ковбасою, і на дєвушок (про дєвушок – брехня, ледве на пиво хватило)… А потім я пішов в армію. Мене провожала тільки моя мати Катерина Андрійовна, бо я йшов в армію з Одеси, і це було далеко… Ми сиділи з нею коло воєнкомату і два часа наблюдали, як муравей питався витягнуть сірник на бетонну колону. Зрештою йому це вдалося, але я забрав у нього сірник і кинув додолу. І він поліз по нього опять… А потом мене постригли налисо і я вийшов за забор до матері. І вона сказала: хай тебе Бог береже, синок. А я сказав: та ладно, пока…

Десь через 20-ть років, коли я внєзапно став депутатом Верховного Совєта, в мене була така мисль: подзвонить директору школи і сказать: “Ну шо, на трактор?”… ну я передумав… Бо депутати люди – прілічні, нудні і банальні”, – написав Віталій Чепинога.