9 серпня Черкаська єпархія Української православної церкви відзначатиме 20-річчя. Митрополит Черкаський і Канівський Софроній поділився із «Про все», до кого з владців він ставиться з повагою, як до віруючої людини, коли відкриється школа і добудується гуртожиток для сиріт і коли він востаннє відпочивав на морі.
– Владико, пригадайте початок Вашого правління в Черкаській області, як усе починалося? Що вам найбільше запам’яталося за ці роки?
– Добре нічого не запам’яталося, а зле забулося. За ці двадцять років випробування, якби не моя глибока віра, то навряд чи можна було б вистояти і зробити те, що зроблено. Бо будувати храм – це тяжка справа, а відбудовувати всю єпархію, яка була без віри – це надзвичайно тяжко. Коли я приїхав у Черкаси, у місті на 400 тисяч населення не було жодного храму. Такого на Україні ніде не було. Бо система КДБ – ця друга держава в державі – була так налаштована проти всього високого, благодатного, культурного, що не можна було й рота відкривати, бо в нього заглядали, а якби могли, то і язика б вирізали за те, що ти проповідуєш. А були такі випадки, що до мене приходили віруючі і казали: «Батюшка, ну якщо ти себе не шкодуєш, то нас пошкодуй». Чому? Бо вони знали, що може бути за ті проповіді, які я казав.
Рятувало те, що я не торкався крім Божої науки, ніякої політики. Але все одно, так чи інакше, це було проти всякого атеїстичного настрою. Були такі часи, що не було жодного настоятеля храму у містах, щоб він не був співробітником КДБ. Але нехай не подумають люди, що я осуджую. Ні. Тоді був такий період і священики, які навіть погоджувалися на співпрацю з ними, робили великі справи для церкви – зберігали храми, єпископи відкривали нові приходи. Був такий період, що якщо священик хотів служити Богові й людям, то він обов’язково повинен був бути співробітником тієї системи. Але совість кожного була при ньому. А тому совість підказувала, що і як робити. Я був такий самий противник, я з ними ніколи не йшов на змову.
– Незважаючи на Ваш політичний нейтралітет, Вас якось намагалися використати. Чи надходять пропозиції зараз?
– Я людина поза політикою і маю свої погляди. Був період, коли я хотів бути в політиці. Тоді я жив у Борисполі і балотувався у Верховну Раду. А не вистачило мені всього трьох голосів. Тоді я займався політикою і вивчивши її, переконався, що усі політичні сили на однаковому рівні. Але я поважаю тих, хто щось робить, хто щось хоче зробити, або як хто відноситься до мого православного народу, як він ставиться до всього національного.
– І кого Ви поважаєте? Я маю на увазі політичні сили.
– Я поважаю тих людей, які є практиками за благо народу, мого народу, який я дуже люблю. Мені не зрозуміло, коли політики починають будувати Україну, і хочуть, щоб вона була державою заможною, а вона по всіх параметрах повинна бути заможною. Для цього є все. Починаючи від талановитих людей і закінчуючи надзвичайно родючими землями. У мене такого, що я якійсь партії наслідую, якусь партію засуджую, немає. Для мене всі однакові. Тому що я за цей період не побачив ще тих, які б так страждали за свій народ, за свою Україну і відповідали за це перед богом. Вони страждають, але по-іншому. По моїх поглядах, Україна повинна була б стояти на першому місці в Європі по добробуту людей. А ми плентаємося десь там на 60-му місці. І до нас відносяться як до недорозвинутих країн. Вибачте мене, це неправда. Це несправедливо. А чому ми недорозвинуті? Тому що у нас з’явилося аж занадто багато мільярдерів. Я вам приведу простий приклад. Наша Черкащина. Наші Черкаси. От уже 20 років я тут будую, мені воно не треба, це треба моїм людям. Тому я й роблю це. А хто допомагає? Немає меценатів.
– За Вашими проектами в області і місті збудовано чимало…
– Я побудував собор, найбільший в Україні, а коли ми його освячували, то мені не було навіть кому похвальну грамоту вручити за те, що він якусь частинку вклав у це будівництво. Я продовжую будувати. Будую дзвіницю, завдяки якій Черкаси стануть відомими в усьому світі. Побудував уже школу для дітей-сиріт. Школа готова повністю. Але хто учасник? Нікому нічого не потрібно. Але я роблю справу Божу. Я хочу ще щось зробити для дітей-сиріт. Уявіть собі, дитина, яка прожила від маленького і до 11-го класу, у дитбудинку. Закінчила життя дитбудинківське, нікуди не поступила, її на роботу ніхто не приймає, бо в неї немає свого дома. Так от, у моїх планах – зібрати цих здібних дітей і чомусь навчити, аби вони могли ці знання застосувати в житті. Щоб вони не стали злодіями, а стали Людьми. Щоб вони відчували, що вони живуть у суспільстві так, як і всі люди, і інші діти, які живуть із батьками.
– Ви плануєте відновити дитячу залізницю в парку. Це так?
– Так, поруч зі школою для дітей-сиріт ми збудуємо дитячу залізну дорогу. Її ж пам’ятають більшість городян. Також плануємо збудувати два чи три тенісних корти, це спорт благородний.
– Коли вже лунатиме дзвін із «Голуба»?
– За три роки, дай Боже тільки дожити, ми заліземо на висоту 100 метрів. Якщо я добудую гуртожиток для сиріт, і будуть сили кинуті на саму дзвіницю, то буде простіше, і роботи можна буде завершити швидше.
– То скільки храмів душі нині по області?
– Коли я тільки прийшов у Черкаську єпархію, то на всю область було 64 приходи. На сьогодні на Черкащині діє 507 храмів. Був один монастир, а стало сім. А це надзвичайно важливо, бо монастир – це розсадник духовності, це хороший утримувач від негативу.
– Часто у монастир йдуть після сварки із коханими, а сьогодні і просто від важкого життя…
– У більшості у монастир ідуть по зову своєї душі. Людина хоче вивільнитися від того, що заважає її внутрішньому життю. Це не значить, що люди ідуть туди за такою схемою: заміж вийшла – розчарувалась – якщо не в петельку голову засунула, то пішла у монастир. Це невірна думка. Таких небагато. Від несправедливості людина тікає в монастир. Я вам скажу, що зараз не так і багато таких, хто готовий іти в монастир. Монастирське життя – це непроста робота. Є багато таких, які приходить у монастир, і говорять: «Я прийшла рятуватися, я молитися прийшла, а не працювати». Ні. У монастирі – постійна робота. От, наприклад, у Мотронинському монастирі. Там сестри і на комбайнах, і на тракторах працюють, і за кермом машини. Скрізь жіноча робота. А це труд тяжкий.
– У Вас, можна сказати, дружні стосунки із губернатором області Сергієм Тулубом. Жоден його попередник не заслуговував такого…
– Ми з ним у хороших стосунках, і цьому допомагає тільки його віра. Мені довелося бути з ним на Афоні. І я не тільки їздив із ним, аби там побувати. Я дивився на нього… з точки зору релігійності. І тим більше, що він же черкащанин – його корені з Богуславця Золотоніського району. Там у нього рідня. Йому Черкащина небайдужа, якщо він сюди прийшов. Це я кажу не для похвали, я ціню людину за її життя з участю духовності.
– Він глибоковіруюча людина?
– Знаєте, глибока віра простої людини і глибока віра людини, яка займає високу посаду, це дві великі різниці. Він вірить у Бога, щось робить для Бога. У Києві він збудував цілий комплекс – храм преподобного Сергія Радонежського.
– До 20-річчя Вашої єпархії була заснована особлива відзнака – медаль святого преподобномученика Макарія. За якими критеріями обираєте тих, хто гідний таких відзнак?
– Відзначаємо тих, хто є учасниками нашого духовного життя. Хочу підкреслити, що партійність людини не має значення. Ми нагородимо й губернатора. Бо він надзвичайно багато робить для церкви. І навіть не усвідомлює цього. І робить не для підняття рейтингу своєї партії, він просто робить це, як віруюча людина. І я це знаю. Він багато робить і в нас на Черкащині. Був перед ним Черевко. Людина інтересна, дуже інтересна. Але він із нами нічого не хотів мати. Але я з ними не справився, це його справа. Сьогодні ти губернатор – а через чотири роки тебе викинуть зі списків. А я залишусь на місці. Я ніколи нічого ні в кого не просив. Кожна людина робить для себе і не для себе. Якщо зі свого бюджету виділяють, я не кажу десяту долю, якусь маленьку долю для Бога, то це й для нього теж робиться.
– Шикарні будинки-палаци, автопарки, годинники – ЗМІ переповнені оцінками пишноти церковних осіб. Навіщо духовенству така розкіш?
– Колись мене одна жінка запитала: «Владико, а сколько ты получаешь?». А я кажу: «Нуль. За всі двадцять років я не розписався у жодній відомості» – «Рассказывай мне. Вот я сегодня была на службе. У тебя и крест, и палагия непростые, и шапка недешевая». – «А ви знаєте, що це все не моє». «Ну как это не твое? Тебе нужно в налоговую инспекцию». А я кажу: «Ну то заяви». Із того, що в мене є – а в мене є багато – то може три-чотири речі, куплені мною. А коли я піду, то воно все залишиться тут. Будуть користуватися ті, хто прийдуть сюди після мене. «Ага, такой святой, ты меня переубедил». «Ні, – кажу, – я не переконував, я тобі просто розповів, як воно є насправді». «От ти мене спитала, чи ні, а чи був я за все своє життя, а було мені тоді 65 років, в санаторії, у будинках відпочинку?» «Так я тебе и поверила, что ты нигде не был». – «Був, – кажу. – Їздив у Крим, будучи єпископом, і зняв квартиру на сто десять гривень на добу і зайцем ходив, щоб десь скупатися. Ти б собі не дозволила таке зробити. Ти б шукала санаторій. А я собі такого дозволити не можу». «А кто же тебе не дает?». «Ти не даєш. Тому що мені для тебе необхідно побудувати храм, щоб тобі було куди прийти помолитися. Я не маю права розтринькувати чужі гроші, тоді коли немає людям зручностей для вічного життя». Чи то єпископ, чи то патріарх, чи то священик, чи то настоятель храму, він усіх щасливими не зробить. Навіть тоді, коли він роздасть усе і сам стане злиденним. Все рівно всім не буде добре, всіх не задовольниш.
– А чи не краще було би віддати ці гроші, наприклад, на лікування хворих дітей?
– У мене буває так, що на день до п’яти осіб приходять просять допомоги. І просять немало. Але я не можу всім дати. Прийшла одна жінка, ну скільки ж вам треба, питаю. П’ять тисяч доларів на третю операцію на серці для доньки. Я їй, правда нічого не сказав, але в мене такий погляд на це: збирають на операцію, просять, усі дають. Зробили операцію, і що вони зробили: продовжили муку цій дитині що вона буде мучитися все життя. То це справедливо чи ні? Допомогти, звичайно, це добре. Але яка користь від цього і кому? І хто дав право рятувати людину, аби вона мучилася? Держава не дозволяє евтаназію. А хто дав право робити добро для того, аби людина в муках помирала? Це моя думка. Матері дивитися все життя на дитину-інваліда ще гірше. А ще я запитую: «А лікарі коли-небудь давали чи не давали? Із лікарів ніхто не дає, вони тільки беруть. От операція 20 тисяч євро, із них 15 тисяч євро на медикаменти, а тільки-но 5 тисяч лікарю. Він же від них не відмовляється. Без грошей він не зробить доброї справи. Якщо він отримує зарплату, які гроші? Він що, кращий за всіх? Усі задовольняються зарплатнею, а лікар хоче більше… Це страшно, це порок.
– Кілька тижнів тому Ви повернулися з поїздки до Європи. З якою метою їздили туди?
– Це була десятиденна подорож по Європі. Я був у Польщі, Голландії, Франції, Данії, у великій державі Люксембург, Німеччині. Дивився на архітектуру, на планування міст. Ми відвідували святині Європи, ми прикладалися до хітона Господнього, до тернового вінця, до голови Іоанна Хрестителя, до Ченстоховської ікони Божої Матері. Я познайомився зі святинею Європи, яка не пропагується в нас. Я приглянувся до людей, до життя європейця, співставляв нашу віру із їхньою вірою. Навіть заліз на Ейфелеву вежу, аби подивитися зі стометрової висоти панораму Парижу, який він гарний. І привіз я для себе багато цікавого й цінного. І усвідомлення того, що може бути така велика різниця поміж людьми Заходу й людьми, які називають себе слов’янами. У нас люди їздять у турпоїздки, щоб помолитися, а весь захід – щоб подивитися.
– Озирнувшись на ці 20 років правління Черкаською єпархією, щоб Ви побажали собі?
– Планів на майбутнє в мене ніяких. На все воля Божа. Я цим користуюся, на це дивлюся, і цим і живу. Складати плани наперед я не маю права. Але те, що я там по волі Божій започаткував, то мені тепер уже хочеться його завершити. Тому що, повірте мені, як зараз воно в цьому стані, і будівництво, і все, що я роблю, в мене таке враження, що воно все так і залишиться на багато років і перетвориться у старобуд. Хіба тільки-но після мене прийде такий самий фанат будівництва, як і я, і зможе це все закінчити. Коли я закінчив будувати собор, здавалося б, уже й собор збудовано, і Митниця (церква на Митниці, – прим. ред) оформлена, і Південний Захід (церква у Південно-Західному районі, – прим.ред.) майже завершено, то я так ходив і мене протягом двох років мучила думка: я зробив те, що міг зробити. Більше я нічого не зроблю. Навіщо я маю далі жити, аби загубити те, що я придбав. У священному писанні є такі слова апостола Павла: «Я хочу разрешитися, дабы со крестом быти». Ця думка мучила мене кожен день протягом двох років. Це як попередження самому собі, аби випадково, тоді як ти щось зробив, щоб не загубив того, що ти зробив для себе особисто, для своєї досконалості на землі. Але тоді коли я почав будувати дзвіницю «Голуб», я міркував по-іншому: «На все воля Божа. Богу видніше, коли нас забрати до себе». Але це не значить, що я такий святий, безгрішний, і можу заявляти, що я готовий. Це через те, що я сподіваюся на велике милосердя Бога до нас. Я очікую нагороду не за те, що я зробив, а за те, як я жив, наскільки моє життя відповідало життю віруючого єпископа. Яка повинна бути його віра, яке повинно бути його служіння тут на землі, для священнослужителів і для простих людей. Я робив усе в своєму житті не для нагород. Кожна моя нагорода мене надзвичайно міцно пече. Виявляється, коли тебе нагороджують, то ніби ти працював за нагороду. Я працюю не за нагороду, я працюю для людей і Бога.
Анна Ясинчук
Будьте чемні