Facebook

6 років міського архітектурного бюро, 4 роки на посаді головного архітектора міста та все життя у проектуванні. У Черкасах складно знайти більш досвідченого архітектора, аніж Микола Упир. Розповідає, що любить розв’язувати архітектурні головоломки. У розмові про міську архітектурну композицію та низку нагальних архітектурно-естетичних питань щоразу висловлює оптимістичні думки. Не приховує переконання, що “кожен хороший солдат мріє стати генералом”.

Про “природу” Генерального плану, сучасні та історичні забудови, реконструкцію головної принади міста, кіоски як соціальне захворювання та архітектурне майбутнє Черкас читайте далі у інтерв’ю від кореспондентів сайту новин “ІнфоМіст“. Із Миколою Михайловичем зустрічаємося у його кабінеті, після обідньої перерви похапцем ховає чай зі столу, де вже вирує робоча атмосфера – весь встелений низкою проектів та планів.

Як можна в трилітровій каструлі зварити відро борщу? Межі міста не гумові!

– Є твердження, що все в архітектурі починається з Генерального плану міста. Нерідко нарікають на його недосконалість. Яка ваша думка?

– Генеральний план міста – дуже складне і цікаве поняття. Раніше, коли був єдиний замовник – партія, було конкретне стратегічне завдання – зробити із містечка Черкаси обласний центр. Потім – зробити місто хіміків, і все цьому підпорядкувалося: треба було крокувати директивною лінією партії і уряду (посміхається). Житло – для працівників хімгалузі, підприємства – хімгалузі, заклади соцкультпобуту – для сімей працівників. Форма власності була винятково державною, не було таких прав у власників земельних ділянок. Як сказали згори, так і втілювали на місцях.

Коли Генплан часів Радянського Союзу застарів, тобто втратив актуальність, новий план, затверджений в 2011 році, був ніби своєрідною науково-творчою роботою проектувальників. Багато в чому здавалося, що виконувався на популістській основі і для галочки. На той час почали всі дозволи на забудову видавати виключно на підставі затвердженого генплану. Тому йшлося про такі речі як, наприклад, винести залізницю за місто, замість промислових територій – сади-парки тощо.

Теоретично там все правильно, якби ми будували нове місто. Але коли почали займатися земельним кадастром, створювати комп’ютерну базу геоінформаційної системи, випливло штук 200-500 невідповідностей. Скоро робиться – сліпе родиться. Законодавча база дозволяє нам внести зміни в містобудівну документацію, актуалізувати план. Були закладені кошти, провели тендер, обрали переможця. І зараз здійснюється актуалізація. Більше тисячі запитань, які треба врахувати. Десь міняється законодавча база, десь необхідно врахувати законні інтереси власника земельної ділянки, а десь – пріоритет потреб громади.

Але хочу запевнити: навіть якщо буде ідеально актуалізований Генплан і одноголосно затверджений депутатами, наступного ж дня виникнуть нові проблеми. Життя не стоїть на місці! Наприклад, ніхто не думав, що виникне питання необхідності гарантованого забезпечення земельними ділянками учасників АТО. А це більше тисячі ділянок і помножити на 10 соток. З одного боку, треба вирішити це питання, а з іншого – як можна в трилітровій каструлі зварити відро борщу – межі міста не гумові. В цьому і складність: треба шукати нетрадиційні способи, аби все це реалізувати.

У попередньому плані багато уваги приділялось розширенню вулиць, а це означало, що під урбаністичний ніж потрапляла значна частина домоволодінь приватного сектора. Як наслідок, департамент не може надати містобудівні умови та обмеження чи будівельні паспорти на забудову на те, щоб людина займалась поліпшенням умов проживання. Тому в актуалізованому плані розмір червоних ліній максимально враховує багато потреб, законних інтересів, насамперед власників наявних будівель. Генплан міста – як живий організм, який весь час перебуває в русі, динаміці.

– Серед планів влади на наступний рік – реконструкція набережної Дніпра. Якою її бачите ви?

– Безумовно, головна принада – Дніпро та берегова смуга, те, чого немає в більшості міст такого розміру, як Черкаси. Це наша козирна карта. Якось повелося, що протягом багатьох десятиліть до неї не дуже уважно ставились.

Бачу там багато чого. Все те, що працює на громаду, дозвілля, оздоровлення, спорт, на гостей, на створення туристичних принад, для відпочинку. Щоб вона була не гірша, аніж в Ріо-де-Жанейро (посміхається). Не той солдат, що не мріє бути генералом.

Найперше – ми повинні робити так, щоб це було цивілізовано, естетично з точки зору екологічних моментів. Якби це була державна програма, державне фінансування – це одне. Інша справа – надія на заїжджих інвесторів, які хотіли б вкласти гроші.

– Багато людей будуть проти передавання берега у приватні руки.

– Якби ви запитали про це у 1975 році, то я сказав би, що ви ворог соціалізму, комунізму, а зараз, коли ми будуємо демократичну європейської орієнтації державу, всі форми, які мають право бути і не заборонені чинним законодавством, треба використовувати максимально. І при цьому в гармонійному поєднанні з інтересами і забудовника, і громади.

“Черкасам, з точки зору архітектурного академізму, не пощастило”.

– Йдучи містом, не можна не помітити велику кількість новобудов по 10-12 поверхів. На вашу думку, потрібні в центрі Черкас висотні акценти?

– На мою виключно особисту думку, мені б подобались Черкаси, якби тут була 3-4-5-поверхова забудова з якимись акцентами 18-19 поверхів там, де передбачили це архітектори, згідно закону архітектурної композиції, урбаністики тощо. Це людяний масштаб. Але це далеко не завжди вигідно інвесторам, які хочуть вижати максимум із земельної ділянки, нехтуючи вимогами до необхідності розміщення зон відпочинку, дитячих та спортивних майданчиків, парковок. Далеко не все залежить від архітектора. Архітектура – дзеркало рівня розвитку суспільства, його економічного стану, ступеню його свідомості.

Щодо реакції громади: той, у кого є квартира в центрі міста, буде категорично проти такого будівництва. А той, хто мріє отримати квартиру, буде докладати максимум зусиль і переконань.

Взагалі Черкасам з точки зору архітектурного академізму не пощастило. Забудову центральної частини ми організували в 60, 70, 80-ті роки житловими блок-секціями, а не будівлями громадського, як це має бути в сучасних урбаністичних утвореннях. Як результат – на Хрещатик, 200 стоїть стіна із облупленою плиткою, хаотично заскленими балконами тощо. Це не є прикрасою. Такий самий приклад – Смілянська, 2.

Такий принцип забудови був реакцією на потреби “рушійної” частини суспільства. Дуже хотіла партноменклатура отримати квартири саме в центрі. Ця проблема започаткована в 50-60-ті роки, і зараз вона органічно продовжує крокувати нашим містом.

– Попри сірість стін, у Черкасах не набули популярності мурали, які так чи так пожвавлюють зовнішній вигляд ненових багатоповерхівок. Як ставитесь до таких проявів сучасного урбаністичного мистецтва?

– У 70-80 роки існувало таке поняття як синтез монументальних видів мистецтва та архітектури. Діяли організації художнього фонду України, художні майстерні, які займались розписом чи мозаїкою, наприклад, на магазині “Рубін”, панно на палаці Дружби народів, декоративні скульптури біля Дитячого парку, лялькового театру. Така була ідеологія.

Зараз таке поняття реоганізувалось в нове слово “мурали”. Якщо це зроблено зі смаком, на високому професійному та естетичному рівні і викликає позитивні емоції, я – за. Вони відволікають від сірості. Але якщо це роблять для самоствердження і висловлення протесту якоїсь однієї людини до суспільства, то громада не повинна страждати або бути тою губкою, яка вбирає чийсь негатив.

Черкасам з муралами не пощастило, бо за рекламою і фасадів не видно, нема куди втовпитися.

– У багатьох містах є пішохідна вулиця, у Черкасах про неї теж йшла мова. Зокрема, екс-мер Черкас мав на меті зробити пішохідною вулицю Хрещатик. Потрібна нашому місту така родзинка, і чи реально це втілити в життя?

– Там стовідсотковою пішохідна вулиця бути не може. Аргументи – практичні. Якщо у нас щось трапляється на бульварі Шевченка, то завмирає вся центральна частина. Тоді Хрещатик приймає на себе весь транспортний потік. По-друге, на Хрещатику розміщені заклади громадського призначення, функціонування яких неможливе без наявності технологічного під’їзду та забезпечення доступу “автомобілізованих” клієнтів.

Безумовно, існує потенційна можливість зробити Хрещатик цікавою вулицею.

Для цього її треба наситити не якимись “конторками-офісиками”, а розмістити щось цікаве, привабливе, аби люди приходили з таким же інтересом, як у центрі Львова в якийсь шоколадний будинок чи ексклюзивну кав’ярню або книгарню. Чому б не зробити там музей-панораму, присвячену історії міста до ери Кременчуцького моря та затопленим ним селам? Не поставити біля сірого паркану банку пам’ятник Раїсі Кириченко, біля Хрещатик-Сіті розмістити якусь композицію, яка б притягувала до себе, і хотілось би сфотографуватись на цьому тлі, наприклад, Остафію Дашковичу? За Будинком рад замість зеленого будинку, де робітники сушать комбінезони, не зробити сквер? Можна було б створити архітектурну композицію нашим грабарям, які свого часу доклалися до розбудови Черкас, кафе-музей єврейського побуту початку 20 століття. Це речі, які б могли наситити вулицю. І питання вже не в тому, чи будуть там їздити машини.

Взагалі пішохідна зона у нас прекрасно могла би бути біля скверу Юність, і нехай це буде не вулиця, а відрізок вулиці. Для наших містян та гостей міста, щоб десь потусуватись, показати себе і на людей подивитись, пройтися у смокінгу, цілком цього б вистачило. Не обов’язково мати аж цілу пішохідну вулицю. А променадна частина тут могла би бути.

“Недобудови в центрі Черкас – це побічні ефекти демократії”.

– Ви згадали про пам’ятники і фотографування. Вже зробили стелу “Я люблю Черкаси”. Спочатку сперечались щодо вигляду, а тепер обговорюють місце встановлення. Де запропонуєте розмістити ви?

– Пропозиція розміщення у Сосновому борі цілком прийнятна. У цих літерах нічого оригінального немає, ми продублювали, протиражували те, що вже було реалізовано в багатьох містах. Багато місць обговорювали: якби поставили на набережній, як забажали в опитуванні, з берега читається “Я люблю Черкаси”, а з фарватера – навпаки. Краще не провокувати такі моменти.

– Не додають привабливості недобудови, що в середмісті. Ці об’єкти заморожені або через проблеми з фінансування, або через проблеми з власниками. Які варіанти вирішення?

– Це так звані побічні ефекти демократії, прав власності. У нас же не існує містобудівної диктатури. Всі чекають на те, що добровільно все вирішиться. Ніякі депутати не можуть порушити право власності, це наше більмо на оці або гуля на нашому лобі. Там дуже великі проблеми з власністю, фінансами. А власники – як собака на сіні: і сам не з’їм, і другому не дам. Ніхто ж добровільно не відмовиться від власності.

Але ситуацію виправити можна, як приклад, будівля по бульвару Шевченка, 150. Там свого часу “Ротор” будував корпус. Корпус виявився непотрібний, зараз це доволі пристойна житлова будівля.

Все реально і можливо зробити після вирішення питання із правом власності.

– Камінь спотикання чи не на кожному виконкомі – тимчасові споруди. Чи вдасться таки очистити місто від них?

– Я МАФи чи ТСи в Черкасах сприймаю як вікове соціальне захворювання. В принципі кіоски є у всьому світі, наприклад, Прага: центральна площа, Європа, пам’ятки архітектури. Але там і пончики печуть, ковбаски смажать, і нікого це не дивує.

Звідки починалася природа цих кіосків – 90-ті роки, коли людям треба було виживати, криза за кризою – хто як умів, так на хліб і заробляв. Рано чи пізно це захворювання викашлюємо. Як і в будь-якому стихійному або масовому явищі, є позитивні, а є негативні моменти. Чим вони вигідні певній категорії людей: мінімум затрат – максимум ефекту, прибутку. Не треба платити такі податки за реалізацію хлібобулочних виробів, як супермаркету, за землю, комунальні тощо. Тому ці ФОПівці завжди будуть боротися за кіоски. Через інтереси кількох сотень черкасців ми примушуємо 280 тисяч містян терпіти це неподобство.

Вічно ці кіоски в такій кількості і в такій естетичній якості бути не можуть. Як тільки відбудуться зміни в економіці, вони відімруть самі по собі.

Я – за кіоски, але у високоестичному вигляді і в тому місці, де через них не доведеться перечіпатися. Спочатку їх позиціонували як місця продажу товарів першої необхідності, зараз там і кредитні спілки, і перукарні…

Є і позитивні приклади: колись МАФами була заставлена і площа ім. Шевченка і площа Богдана Хмельницького. Один із засобів боротьби – реконструкція і благоустрій території. Вже не підніметься ні в кого рука порушити оновлене естетичне середовище.

– Заговорили про естетику. Містяни люблять утеплювати будинки у різні кольори веселки, що, безумовно, не надто естетично. Як боротися з цим?

– Відповідальність повинна бути, бо законодавча база регламентує і утеплення, і засклення, і оформлення, і упорядкування. Але, як бачимо, на місцях воно не виконується.

– Понти і жлобство. Дешево і сердито, – інакше це не назвеш. З одного боку будівля на колишній Піонерській, 7 не є в переліку пам’яток архітектури. Але цей вчинок можна назвати лише знущанням.

Є і позитивні приклади, як із будинками такого періоду вчинили в Черкасах.

Будинок на перехресті вулиць Святомакарівська-Шевченка – реанімували, так само і будинок біля міськвиконкому, хоча за всіма паперами він підлягав знесенню, однак вклали копійку, постарались… Те ж стосується і будинку по Богдана Хмельницького за прокуратурами: завдяки ініціативі власників і таланту архітекторів його зберегли.

Загалом великі складнощі із архітектурою кінця 19-го і початку 20-го століття: вони всі нагадують гарненьку машину із іржавим кузовом, яка тримається виключно на шарі фарби. Конструктив цих будівель – дерев’яний каркас, замазаний глиною і соломою та гарно облицьований цеглою. Зрозуміло, що коефіцієнт фізичного старіння цегли, дерева, глини, соломи абсолютно різний. Тому будинок втрачає свою несучу спроможність, відбувається просідання і відхилення від геометричних параметрів облицювання. Для того, щоб все це зберегти, треба знімати по цеглинці, підписати кожну, скласти окремо, перебудувати конструктив і покласти кожну цеглину на місце. Це титанічна праця…

Це ми зараз так цнотливо ставимося до цих будинків. Якщо взяти ті самі 60-70 роки, коли треба було знести зубилом десятки таких і кращих будівель, аби поставити якусь дев’ятиповерхівку, або будинок торгівлі, або обком партії, тоді на це ніхто не звертав увагу.

“Насамперед треба переймати любов до свого міста і культуру: не смітити і не руйнувати зроблене”.

– Що з-за кордону в архітектурному плані можна запозичити для Черкас?

– У кожному місті можна щось перейняти для Черкас, ми не в тій епосі, щоб займатись винаходами велосипедів. Звичайно, нам до досягнень в Італії чи Франції дуже далеко. Це все одно, що ми вирішили переорієнтувати завод по випуску запорожців під випуск мерседесів. Насамперед треба переймати любов до свого міста і культуру: не смітити і не руйнувати зроблене. Приклад, вулиця Чорновола за колишнім кінотеатром “Мир”, звичайні будинки 60-років, естетики не надто багато. Але коли там зробили дорогу, нанесли розмітку, освітили переходи… І зовсім інший вигляд. Але тут же знову аборигени накопичують на узбіччі купи сміття.

– Коли ви були головним архітектором, щороку організовували підсумкові заходи про роботу, де ділилися здобутками. Можете виділити найпривабливіші сучасні проекти за останні роки?

– На сьогодні можна готувати такі звіти, але це була б брошурка із двох-трьох сторінок. Чим ми гордилися за останні 5 років: реконструкція фонтану і площі біля Дружби народів… Як у нас пишуть: підготували до відправлення з села Драбівського району перші ферми для перекриття театру. Ура, подія… Але це все дріб’язковість. Емоції емоціями, але статистика – річ уперта. У капбудівницві метражі все менші.

От нещодавно здали ТРЦ “Депот” – це не заслуга архітекторів, це не шедевр, а цех, який просто обліпили композитним матеріалом. Це краще, ніж завод на центральній вулиці, але назвати досягненням архітектури його не можна.

– Нова влада має намір збудувати льодовий палац. Як ви ставитесь до такої ідеї?

– Чому у райцентрі Бровари є льодовий палац, а в нас немає? Там місцеві пацани грають у хокей і догралися до місцевої команди. Це розвиток спорту серед молоді, яка не смоктатиме енергонапої, а фізично розвиватиметься. Мрію, щоб таки зайшов спонсор із хорошим проектом.

– Часто кажуть, що в області є на що подивитись туристу, а Черкаси краще оминати. Погоджуєтесь?

– Одне з небагатьох міст, яке втратило свою первозданне архітектурне планувальне начало. Наприклад, у Черкасах могла б бути своя площа Ринок. У нас в центрі був Святомиколаївський собор, був ринок навколо, одно- і двоповерхова класична забудова, але це все знесли, бо треба було робити обласний центр і саджати обком партії. Ми втратили площу, автентичність…

А що отримали? Яке обличчя центру? Теоретично, з точки зору архітектурного академізму все правильно – витягнутий об’єм магазину “Юність”, три висотки, перетікаючі площі і так далі. Але практично… Наче гуртожитки в центрі міста в поєднанні з малосімейками.

Заїжджаємо в Черкаси по центральному бульвару – хатки і хатки, велике село, тільки на паркані курі не сидять та півні не кукурікають. Але як це побороти? Патова ситуація.

Єдине, що ми можемо зробити – врятувати набережну.

Наприклад, ну моє особисте,створити якийсь калейдоскоп світу: зона китайська, і все на таку ж тематику, кафе їхньої кухні, готель в їх стилі. Проходиш далі – французька тематика, далі – ковбойсько-американський стиль. А там – трипільська тематика. А десь – староруський фольклор… І це все на відреставрованій вулиці Гагаріна: сіли коло річкового вокзалу на екскурсійну карету і поцокали до самої “бочки”. Це зробити реально, але для цього треба зацікавлювати інвестора.

Моя ідея “фікс” – зайнятися фасадами на вулиці Хрещатик, реконструювати,  як на РАЦСі, а Ляльковий театр взагалі перенести в кінотеатр “Салют”, бо там є достойна сцена, і площі для репетицій, і майстерні для виготовлення ляльок та декорацій; із Хрещатика, 221 клерків перевести в інші приміщення… Я вже говорив, що на таких вулицях мають бути місця, де люди б спілкувались і відпочивали.

Немає чого приховувати, що у світі є багато кращих місць для інвестицій, Черкаси поки що лежать десь на верхній полиці.

Така проблема є, але багато і позитиву. Принаймні вже несоромно пройтись по бульвару. Якщо вистачить духу років на 3-5 цим займатися, то будуть суттєві зміни.