Випускниця вишу Світлана, якій знайомі пророкували навчання в аспірантурі, вирішила повернутися зі столиці до рідного буковинського села, щоб закохатися і вийти заміж.
Це просте й природнє бажання лягло в основу зав’язки п’єси, котру під назвою “Дівка“. Українську love story» показав черкащанам у рамках фестивалю «Сцена людства» Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка (м. Київ), пише інтернет-портал “Прочерк“.
Як розповіли актори, цю виставу вдалося поставити лише з другого разу. Спочатку драматург Віра Маковій намагалася наповнити свою п’єсу алегоріями і містикою. Проте врешті від цього вирішили відмовитися і зробили персонажі максимально простими і зрозумілими.
Отже, Світлана (актриса Віра Зінєвіч), приїхавши додому в село і закохавшись у місцевого хлопця Николая (актор Ренат Сєттаров), стикається із масою упереджень і забобонів. Те, що з висоти її колишньої наукової роботи здавалося красивими народними традиціями, насправді виявилося чередою умовностей, які тільки ускладнюють життя. Люди навколо Світлани заклопотані лише тим, щоб не осоромитися перед сусідами, зробити все «як годиться». Для цього потрібні гроші, які треба десь шукати. Пошук грошей виявляє складнощі у стосунках із родичами, відсуває кохання на другий план… Омріяні «традиційні стосунки між чоловіком і жінкою» насправді виявляються теж не такими вже красивими, як гадалося: виявляється, підкорятися чоловікові, який іноді буває і зухвалим, і нетверезим, не так уже й просто…
Доведена до відчаю, Світлана тікає з-під вінця. «Я хочу просто кохати Николая, – каже дівчина. – Без усього цього… Невже це неможливо?»
Вражений тим, що сталося, Николай зникає. Світлана починає його шукати, залучаючи до цього ворожок, екстрасенсів… Усе це врешті доводить її до божевілля. Та кохання перемагає: наприкінці вистави Николай усе-таки з’являється. Як виявилося, весь цей час він воював на Сході…
– Кохання – це певний абсолют, до якого ми всі прагнемо, – сказав під час обговорення вистави її художній керівник (куратор) Андрій Май. – Але ми за своєю природою ханжі. Є певні архаїчні традиції. І ці традиції – не лише щось цікаве для науковців, а й те, що не дає цьому абсолютові прорости. Ми у своїй виставі говоримо про прагнення однієї простої людини, яка покинула Київ, з його гламуром і банкетами, щоб отримати справжню любов. Ми прагнули дослідити, що таке любов без забобонів, без традицій, врешті решт без обіцянок, без прагнення якось виглядати. Ми намагалися поговорити про це не мовою абсолюту, а простою мовою впізнаваних, навіть карикатурних, персонажів. І таким чином – вийти на питання Абсолютної Любові…
Вистава франківців стала заключною в цьогорічній програмі фестивалю «Сцена людства». Дякуючи черкащанам за теплий прийом, Андрій Май побажав, щоб у наступному році представницький черкаський театральний фестиваль відбувся вже на оновленій після пожежі сцені Черкаського театру ім. Т.Г.Шевченка.
Будьте чемні