Я багато чого не люблю в цьому житті, як свого часу співав Висоцький, і дуже не люблю показушності, за котрою нічого немає, а лише пустка, і хитрих, таких, що “самі себе перехитрують”.
Пам’ятаю, як обирали одного члена виконкому від громадськості і він був присутній на всіх комісіях. Я тоді йому сказала, що підтримаю його кандидатуру, “тільки не паліть більше шини під час сесій і не блокуйте нас”. Ну, я дійсно боюся людей в камуфляжах, масках, зі зброєю і багать перед адмінбудівлями. Можливо тому, що я психолог і знаю, якою неадекватною може бути реакція людини, тим паче зі зброєю, ніхто не знає, що вона із себе представляє, здорова чи хвора… А так, як на останньому нашому круглому столі лікар-психіатр сказав, що із 60 осіб, що вчинили самогубство, лише двоє були на обліку і це не означає, що 58 були здоровими, це означає, що вони просто не були на обліку… Так і тут, ніхто не знає, що за люди, і, що в тих головах.
І ось для мене було цілим одкровенням, коли він відповів: “Та не хвилюйтеся, Інно Володимирівно, ми ж просто жартуємо!)”. Якби він почав підводити під їхні акції хоч якісь аргументи, я би зрозуміла. А тут… Я завжди була впевнена, що за кожною громадською організацією, акцією стоїть хоч якась ідеологія, виявилося – ні, вони просто жартують. Я, людина народжена в СРСР (хоч зараз це не модно говорити), я звикла вірити в ідеологію, вірити в те, що ти робиш. Сьогодні не модно бути з минулого, а в епоху тотальної демонстративності і екстравертованості, модно грати в любов до країни, жартувати недолугими акціями і все, ти – справжній патріот. Критикувати будуть тих, хто ходить на роботу, робить певні справи, помиляється, вкладається, жертвує своїм часом і силами. Не критикують тих, хто нічого не робить.
І от в той час, коли реальні люди в справжніх камуфляжах гинуть на реальній війні; лікарі за мізерну платню стоять по десять годин в операційних, рятуючи життя людей; пожежники, щоразу наражаючись на смертельну небезпеку, виїжджають на виклики і ,знову ж, рятують людей; вчителі щодня ходять на роботу, намагаючись навчити сотні дітей і дати раду їхнім не завжди адекватним батькам тощо, дехто (міцні, здорові чоловіки та й жінки) просто жартують, граючись в ігри, котрі не дограли в дитинстві. Хтось в пожежника з шинами, хтось – у “войнушки” з камуфляжами, хтось в сміттєвика зі сміттєвими баками тощо.
Але, як показує мій досвід, вони не просто так граються. Тільки там, де “пахне” грошима, зазвичай, з бюджету. І хоч, ще цар Веспасіан говорив, що гроші не пахнуть, він помилявся. Чомусь, коли покусали алабаї дівчину, то жодних шин, камуфляжів і подібних речей не було й близько на горизонті. Хоча б могли вивезти тих алабаїв разом з господарями, аби решті було зась. Але, коли стосувалися питання землі чи ще чогось подібного, відразу з’являлися всі ці гравці з їхніми ігровими атрибутами. Тому, завжди придивившись до порядку денного, можна знайти питання, яке ж так для них “пахне”.
І, звичайно, мені прикро за те, що це відбувається з нами у нашій країні. Мені прикро, що здорові, міцні люди не хочуть ходити на роботу, а стоять на біржі і живуть за наш рахунок, “патамушто я што дурак (дура) ходить на работу за тысчу, я лучше эти деньги на бирже получу”. І виходить, вони розумні, а ми – ні. Бо, ми відраховуємо у фонд безробітних і вони живуть за ці гроші. Багато хто починав свій трудовий шлях із мінімальної зарплатні, і сьогоднішні бізнесмени, платники мільйонних податків, починали з торгівлі дезодорантами на базарі. І не в “облом” нікому було. Я згодна, що сильніші мають піклуватися про слабших. Але ж про – слабших!!! Соціально незахищених: дітей-сиріт, інвалідів, хворих, людей похилого віку тощо.
І мені дуже хочеться, щоб чоловіки просто ходили на роботу, приймали рішення і брали на себе відповідальність, а не гралися в дитячі ігри в дорослих обгортках; мені хочеться, щоб дівчата створювали сім’ї і народжували дітей, а не гралися в “фатальних” красунь, коли ім вже далеко за …цять. Бо, по-перше, дітонароджувальний період все-таки закінчується, а, по-друге, перед ким? Чоловіки, котрі є самодостатніми і справжніми, загалом, рано створюють сім’ї, виховують дітей і багато працюють. Чоловіки, котрі не награлися дитинстві…, то їм не потрібні фатальні красуні, їм потрібна “мама-нянька” з великою груддю, щоб пахла материнським молоком і кухня з пиріжками “як у мами”.
І я, як психолог і аналітик, все розумію і можу розкласти по поличкам, хто і чому не награвся, у кого й коли який комплекс меншовартості сформувався, як тепер проявляється і що це значить. Але ж змінити нічого не можу, тому що до змін має бути готова свідомість кожної конкретної людини. А для цього самосвідомість має бути на високому рівні інтелектуального, духовного, особистісного розвитку. А у багатьох вона – на рівні першої сходинки піраміди базових потреб А. Маслоу (їжа, сон, секс), як і у більшості людей країн третього світу…
Хоча, щоб змінити свою реальність, треба мати сміливість подивитися на неї, крізь ті ігри, в котрі грають люди…
Будьте чемні