Голова громадської організації «Черкаська обласна асоціація працівників рибного господарства» Іван Чернишук поділився зі своїми професійними негараздами та розказав про те, як чиновництво заважає господарювати, — повідомляє “Черкаський край”.
Жителя Звенигородки Івана Чернишука добре знають і на Звенигородщині, і на Лисянщині, де він господарює на орендованих водоймищах. Та й як не знати Івана Івановича, якщо все його життя тісно й стабільно пов’язане зі ставками та всім тим, що йменується рибною галуззю. А з нею Чернишука вже єднає 48 років роботи. Не любительських спроб рибалки-аматора, а кваліфікованої праці спеціаліста рибної галузі. За плечима Івана Івановича є і навчання в рибному технікумі, і студентські аудиторії Білоцерківського сільгоспінституту, де здобував фах зооінженера. Вже не одне десятиліття разом зі своїм другом і таким же фанатом рибництва як і сам, Михайлом Іларіоновичем Чорноволом, займається не лише товарною рибою, а й вирощуванням личинок багатьох звичайних і цінних порід риби. Цього року вони виростили понад 100 мільйонів личинок коропових та рослиноїдних риб. А за минулий рік мали з кожного гектара водного дзеркала більш ніж по тонні товарної риби. За рибною малечею цього року до них їхали орендарі та господарі ставків не лише з Черкащини, а й із Херсонщини, Буковини, Вінниччини, Київщини, Харківщини, Кіровоградщини. Іван Іванович очолює громадську організацію «Черкаська обласна асоціація працівників рибного господарства».
Палиці у шпиці рибоводам сунуть усі, кому тільки не ліньки
— На превеликий жаль, працювати на голубій ниві в останні роки стало дуже важко, багато моїх колег просто втомилися відбивати атаки різних чиновників, які практично задавлюють рибництво на внутрішніх водоймах, — говорить Іван Чернишук. — Із легкої руки чиновництва наплодилося чимало законів та підзаконних актів, а ще більше різних інструкцій, циркулярів та директив, якими бюрократи приперли нас до стіни. Нефаховий підхід до творення таких постанов, програм та розпоряджень призвів до того, що нормально господарювати на ставку рибовод-орендар просто не може. Ситуація, як у сталінському таборі, де крок вліво чи вправо карався смертельним пострілом, а тут крок вліво чи вправо карається величезними (до того ж — безпідставними) штрафними санкціями. Склалася парадоксальна ситуація, коли загнаний у глухий кут орендар ставка, махнувши рукою, кидає свою справу, а на його місце відразу ж чіпляються круті скоробагатьки, яким закон вилами по воді писаний, а море — по коліна… Хто тільки лишень не прагне контролювати (сунути свою палицю у шпиці нашого колеса) і покарати рибовода! Не вистачить навіть двох десятків газетних рядків, щоб перелічити всіх тих чиновників, хто стоїть суворим конт-
ролем над рибоводом.
Повернутися лицем до ставків
У цей скрутний момент, коли у нас зникли морські порти та рибопереробні підприємства Криму, державі й нам усім потрібно повернутися лицем до внутрішніх водойм України, до сільського виробника-орендаря. Адже за спиною таких орендарів як Чернишук стоїть десятитисячна армія працівників ставкового рибництва, які були і є основними виробниками рибної продукції наших ставків. Вони нині є місцем роботи для багатьох орендарів-рибоводів. Тому, на думку Івана Івановича, сьогодні, в скрутну для держави годину, на тимчасовий період — на один-два роки — необхідно терміново розробити і прийняти документ, який би радикально сприяв розвитку рибництва.
Насамперед необхідно призупинити тиск та свавілля різних державних структур (зокрема, екологів, водників та риб-інспекції) на орендарів ставків, яким саме в період осіннього щорічного вилову риби перешкоджають зібрати врожай із голубої ниви. Палиць, щоб вдарити рибовода, у чиновників більше, ніж досить: це і дозвіл на спеціальне водокористування, і право на спуск води, і водні паспорти, і гранично допустимий скид (ГДС) води. Як результат, орендар дуже часто просто не може виловити вирощену рибу — свій приватний вирощений урожай, і вона гине від задухи в зимовий період. Рибовод обставлений заборонами, як звір гратами у клітці.
Відновімо старі технології
Настав час, на думку Івана Чернишука, масово відновити в рибництві ті технології, які були успішно запроваджені у 80-их роках минулого століття. Адже тоді було одержано такі показники продуктивності ставкового гектара, яких до сьогодні не перевершено. Тобто треба вирощувати товарну і посадкову рибну продукцію за інтенсивно-технологічною системою. Збагнімо, що це у поєднанні з проведеними позитивними та фаховими змінами у прийнятій законодавчій базі підніме рибопродуктивність ставків і поповнить державну скарбницю. А нікому непотрібні безглузді інструкції та циркуляри лише руйнують галузь. Має бути лише мінімальна міра участі державних структур. Бо зайве втручання може заподіяти не менший збиток розвитку виробника, ніж недостатня підтримка його державою. На даному етапі розвитку та інтенсифікації риборозведення потрібна тверда політична воля і фахове розуміння проблем галузі, їх обговорення із фаховими спеціалістами та громадськими організаціями.
Кожному — своє
— Може, вже пора поставити крапку на простій істині: рибу на орендованих водних об’єктах вирощує не рибінспектор, а орендар. Він дбає про свою приватну продукцію і сам вправі нею розпоряджатись, керувати виробництвом, — говорить Іван Іванович. — Рибінспекції разом із наукою потрібно більше працювати над збагаченням рибних запасів не в орендованих (сільських) ставках, а на морських затоках, бухтах, водосховищах, річках та озерах. І робити це не лише штрафними санкціями, а розробленням біологічних обґрунтувань, застосуванням садкових ліній, режимів та зариблення їх орендарями з подальшим наданням квот та ліцензій на вилов риби. Адже сьогодні склалась парадоксальна ситуація: каскад водосховищ Дніпровських ГЕС стає все біднішим на рибу, а рибоводи не знають куди реалізувати мальок травоїдних риб.
А чому не сприяти фізичним особам-підприємцям у створенні районних кооперативних живорибних гуртових баз? Адже завдяки цьому товаровиробники зможуть більш ефективно використовувати водні об’єкти та цілорічно перетримувати й реалізовувати рибну продукцію населенню.
Є розумна межа
Помилкою були, на думку Івана Чернишука, і зміни у праві надання в оренду деяких водних об’єктів. Нині за межами населених пунктів такі ставки можна орендувати лише через обласну адміністрацію. А чому не повернути це право районним адміністраціям, які до орендаря і ближчі, і доступніші? Багато потенційних орендарів, з’їздивши раз-другий із Жашкова чи Христинівки в Черкаси, залишають свої плани нереалізованими, кидають почату справу на її першому етапі. Як результат — не сотні, а тисячі гектарів ставків не використовуються для вирощування риби, у них немає путнього господаря. Чи розумно так чинити далі?
Розумна межа, на погляд Івана Івановича, має бути й у розмірі орендної плати за водні об’єкти в населеному пункті. Бо подекуди дійшло до повного абсурду: дехто з сільських голів почав міряти ставки не гектарами, а квадратними метрами, і ціну цим квадратам встановив на рівні ціни квадратного метра магазину чи кіоску. Абсурд? Повний! Тому ніхто й не хоче борати в оренду ставок у селі, де за один гектар водного дзеркала треба сплатити шість-вісім тисяч гривень (а то й більше!) орендної плати. Максимальна ціна за орендований гектар сільського ставка, на погляд Івана Чернишука, має становити 1000-1200 гривень. Об’єкт оренди має бути доступний орендареві.
Будьте чемні