Facebook

Twitter

— Не знаю, куди після лікарні піду, — плаче 77-річний Володимир Бігун із села Стара Басань Бобровицького району на Чернігівщині. Лікується в райлікарні. 4 липня його катували троє невідомих. Забрали $2 тис., 2,7 тис. грн та золоті прикраси.

Володимир Бігун із дружиною жили в Києві, є квартира. Дітей не мали. Наприкінці 1990-х вийшли на пенсію й переїхали в хату батьків дружини, у Стару Басань. Обробляли город, тримали дві корови, телицю, коня, птицю, пише “Газета по-українськи”.

– 2004-го жінка померла, — плаче Володимир Олексійович. Запухлими пальцями тре фіолетові синці на литках. — В один день стало погано, забрали в лікарню — і все. Поховав її, а хазяйство велике, сам не набігаєш. Продав корову, телицю й почалося. Десь за місяць — стук у двері: одкривайте. У вашій квартирі в Києві бойня, усе в крові. На якому поверсі, питаю. Він пик-мик — і мовчить. Виглянув, а у дворі стоять троє. Я — за сокиру: убирайтеся к єб… ой матері. Порубаю! Вони потікали. Тоді без масок були, я їх упізнав, заявив у міліцію. Там нічого не зробили, нікого не посадили. Мовляв, у вас нічого не вкрали.

За місяць на чоловіка знову напали. Цього разу були в масках, вимагали грошей.

— Другий раз мене спас здоровенний собака. Тоді тоже заявляв. Наїхало міліції аж із Чернігова, з управління. Я сказав, кого підозрюю, а вони: у вас же нічого не вкрали. Ну, що ще можна говорить? Почнуть розбиратися, коли людину вб’ють.

Із 2004 року бандити ще п’ять разів нападали на Володимира Бігуна.

– 10 років спав із сокирою, — згадує. — І коня хотіли вивести, і речі, і до мене добратися. У міліцію не заявляв, бо толку нема. Якби не собака, мене задушили б ще 10 років тому. А то він бігає, до веранди не пускає. Бандюги то допетрали — на початку минулої зими отравили його. Два тижні мучився, тягав ноги й дійшов. А через місяць, 21 січня, прийшли бандити. Давай двері у веранду вибивать. Спочатку гатили ногами, тоді вибили дошкою двері. Я зачинився в хаті. Вибив шибку і втік до сусідки Валі Литовченко. Від неї міліцію визвав. Приїхав міліціонер, питає: знаєте, хто приходив? Знаю, кажу, вони вже сім раз у мене були. — Щось украли? Я — до схованки, а там все на місці. Бандіти побачили міліцію й не встигли взяти. Але на снігу наслідили. Міліціонери записали й поїхали. Я пішов по слідах. Вони привели до двору того, на кого я думав.

На світанку 4 липня на Володимира Бігуна напали вдев’яте.

— З пів п’ятої на ногах був. Вийшов на вулицю, курей випустив, їсти їм дав. Якось вже не боявся, бо світло. Вертаюся в хату — три мордовороти. В масках і рукавичках. Перший — палкою по голові. Другий щось перечепився, маска злетіла. Упізнав — той самий армянин Сергій. Схопили мене, руки-ноги вивернули, скрутили скотчем, на голову наділи пакет. Я почав задихатися, то вони пробили пакет там, де рот. Один бере за горло і так спокійно: задушу тєбя нєжно. Тут я згадав покійну Марусю.

Чоловіки били Володимира Бігуна палицею, ногами, електрошокером, давили пальці на руках плоскогубцями. Вимагали грошей. Розповів, що гривні сховав на полиці в хаті, долари й коштовності — на горищі над стайнею.

— Доки вони шукали, я молився, благав Бога дати мені вмерти своєю смертю. Коли все забрали, кажуть: теперь кончаєм його. Наклали подушку, стали ногами. Помню, що дригався, відчував, як життя мене покидало. Крізь сон почув: он готов!

Нападники втекли. Чоловік отямився, покликав сусідку. Та викликала “швидку” і міліцію.

— Приїхав лічно начальник. Питає, хто напав? Кажу, той самий Сергій, армян. Вони дали мені щось підписати й повезли в лікарню. Даже не знаю, що там підписав. Пізніше в палату приходило двоє слідчих. Я розказав, що сусідку Марусю армяни задавили так само. Вони почали переконувати, що це не армяни. Про що ще можна говорити? Вигнав їх та й усе. Пізніше мені люди вже розказали, що міліція знайшла мої долари, прикарманила. Бандітів прикриває, щоб нічого не спливло.

Володимир Олексійович роздав худобу родичам. Планує повернутися до Києва.

— У селі не виживеш, всіх одиноких передушать. Там усі про всіх усе знають. В одного дачника забрали 20 тисяч гривень, у сусіда Володі Якименка — 12 тисяч. Він не заявляв. Узимку їздив у Київ, приїхав — знову влізли в хату. Все перерили, забрали останні 2 тисячі. Другий раз визвав, а толку? Міліціонери подивилися, пописали й поїхали.

Після виходу цього матеріалу в редакцію зателефонувала читачка із села в Городищенському районі Черкаської області. Жінка сама інвалід, має з чоловіком четверо дітей. Родина готова прихистити Володимира Бігуна з Чернігівщини, щоб він не скитався на старості.