– Ми вирішили поїхали звідти, оскільки дитина боїться пострілів. Ми живемо на 9-му поверсі, і коли починали бахкати, донька дуже лякалась. І вже навіть потім грому під час грози боялась. Якось пішли погуляти на стадіон, а над ним летіли вертольоти. Дитина настільки злякалась, що нині боїться кожного шелесту. І навіть, тут, у Черкасах, коли чує звук, схожий на вертоліт, кричить: “Таня, стріляють, танки їдуть, танки!” – розповідає біженка із Слов’янська, мама 2,3 річної Мілани, Тетяна Матвієнко. – Поки що мені тут все подобається, але, звісно, хочеться додому. По-перше, тому що там мама. Вона навідріз не хоче їхати. Навіть попри те, що у гуртожиток, де вона живе, потрапив снаряд. Але вона все одно сидить там. Сидить у підвалі. Ще й на роботу ходить. На завод, який розташований на трасі, звідки українська армія стріляє по центру міста. І розповідає, мовляв, я двадцять років працювала, щоб заробити цю кімнату у гуртожитку, я її облаштовувала, робила ремонт, а ти тепер хочеш, щоб я все покинула?
– У Слов’янську вже нічого не працює. Школи не працюють, лікарні не працюють. Взагалі нічого не працює. Ні світла, ні води немає, – розповідає ще одна біженка, 32-річна підприємець Олеся Євсеєва. – Ми чогось прагнули, чогось добивалися, але у результаті все там залишилося, і ми тут маємо починати практично все з нуля. У мене там також було помешкання у гуртожитку, три кімнати у малосімейці. А тут ми спимо на ліжках із сітки, жодної полиці немає. Я вже півжиття витратила на те, щоб облаштувати свою квартиру.
У гуртожитку “Черкаського вищого професійного училища” прийняли три родини біженців зі Сходу країни. Усі – із Слов’янська. Тетяна Матвієнко розповідає, що чоловік Костянтин ще повернувся до Слов’янська, щоб забрати хоча б якийсь нехитрий скарб. Поруч із нею стоїть Олена Ковальова із маленьким Арсенієм на руках.
– Чоловік поїхав хоч телевізор забрати, бо поїхали взагалі без нічого, – пояснює Тетяна. Чоловік у Слов’янську працював водієм, перевозив кераміку, посуд. Тетяна, попри те, що за освітою оператор-програміст, не працювала, перебувала у декретній відпусці із дитиною. Так само і її теперішня сусідка Олена. Вона, щоправда, має фах за спеціальністю “ремонт медичного обладнання” і незакінчену вищу освіту.
До Черкас Тетяна з донькою приїхали потягом. Черкаси вибрала випадково – “Ми поїхали туди, де було спокійно. Не пам’ятаю, хто мені сказав, що Черкаси – це велике гарне місто”. У Тетяни залишилися у Словянську тітка, дядько, двоюрідні брати і сестри, рідна сестра.
Жінки кажуть, що у місті прийняли їх добре, забезпечують продуктами, коштами. Із собою узяли тільки літні речі.
– Нам у “Червоному хресті” пообіцяли влаштувати екскурсію містом, – розповідають вони. Дітей вже домовилися прилаштувати у дитячий садок.
– Проблемами переселенців у обладміністрації, окрім першого заступника, Наталії Старікової, займається переселенець із Криму, Віталій Полтавець – його спеціально узяли на цю посаду, – пояснює голова облдержадміністрації Юрій Ткаченко, який вирішив перевірити, як облаштувалися переселенці. Губернатор говорить жінкам, що водії потрібні, тож чоловіки будуть працевлаштовані.
Телефон Віталія Полтавця: (067) 766-15-13
Адреса ДУ «Черкаський обласний контактний центр»: м. Черкаси, бульвар Шевченка, 185.
Телефони гарячої лінії Центру: (0472) 45-32-14, (0472) 36-11-13, (0472) 32-23-57; е-mail: cherk_kont.centr@ukr.net, а також (095) 399-55-95, (098) 300-35-05, (093) 112-77-58.
Будьте чемні