Кілька хвилин до посадки на рейс до Парижа з Катовіце. За мною в черзі молода пара, питають мене по-польськи, чи це рейс до Бове. Відповідаю польською, що так, але ще кілька хвилин до реєстрації. З їхньої розмови між собою чую, що це свої, українці! Прямують до її мами, до того, вперше в житті літаком. Я, Ірина та Володя разом минаємо всі етапи реєстрації, і вже біля гейту знайомимося з іще однією українкою. Катя вчиться в Польщі, а сьогодні летить до свого хлопця в Париж. Вони познайомились рік тому на студентському обміні, і ось вона вже втретє їде до нього…
І ось нас уже четверо, разом підкорювати Париж веселіше. Ірину й Володю в аеропорту зустрічає знайомий, і вони ласкаво пропонують мені і Каті поїхати з ними разом у машині. Хто ж відмовиться? Їхній знайомий Василь виявляється дуже характерним дядьком. Родом він із Західної України, багато років працював з поляками, а останні провів у Парижі. Зараз ходить на курси французької «з нуля». Дорогою, він розповідає купу цікавих історій, відповідає на всі наші питання і дуже смішно свариться на ситуацію на дорозі.
Мене підвезли до Мулен Руж. Звідти я мушу сама на метро доїхати до свого хостелу. Домовившись зустрітися онлайн, я прощаюся зі своїми новими знайомими, беру важелезну сумку, ставлю на валізу, і намагаюся розібратися в паризькому метро.
З Інтернету я дізналася про спеціальний квиток для туристів, такий собі «безліміт». Можна вибрати різні варіанти, я беру собі на 5 днів, на три зони (це максимально покриває всі відстані в межах міста). До того ж, цей квиток діє і на всі наземні види транспорту. Як на мене, ідеальна інвестиція у розмірі 35 євро.
Довго розбираюся у складній схемі метрополітену, врешті, знаходжу свою станцію. Виходжу, і знов ж таки, не одразу знаходжу свій хостел. Знесилена, лишаю багаж у спеціальній кімнаті і йду прогулятися, адже заселення буде лише за пару годин. Одразу ж натрапляю на чудову «буланжері» (булочну).
За порадами знайомих та інтернет-мандрівників, беру кіш із шампіньйонами, круасан з шоколадом і дропс – смачнючу булочку, здається з бананом і мигдалевими пластівцями. Все разом 5,2 євро.
Втамувавши голод після важкої безсонної ночі, йду собі, куди очі дивляться. Знаходжу вінтажний магазин, букіністів, квіткарів, кафе, магазини одягу. Врешті, купивши в супермаркеті апельсинового соку (до речі, дуже смачного, дійсно з апельсинів), йду до хостелу. По дорозі чую неймовірний запах кави. Господар кафе – турок, і готує для мене чудову каву, яку я неспішно випиваю, смакуючи кожен ковток. Перші ковтки Парижу!
…Розклавши речі і прийнявши душ, знайомлюся із своїми сусідами. Поки що в нашій шестиліжковій кімнаті я зустріла тільки двох німців – Артура і Марселя. Вони студенти і, як я, приїхали відпочити. Вони радять мені пішу благодійну екскурсію (беру на замітку). Причепурившись, рушаю на прогулянку. Знаходжу автобус «Монмартрбас», їду до базиліки СенСекьйор.
…Високий, величний, неймовірний собор вразив мене, я навіть вголос вигукнула: «Ого!».. Але цей вид на вечірній Париж… Саме цей майданчик я не раз бачила у фільмах.
Я не встигаю як слід роззирнутися, як зі мною знайомиться хлопець. Він говорить лише французькою, його батьки з Африки, але він викликає довіру і добродушно прагне провести екскурсію Монмартром. Власне, чому б і ні? Я майже нічого не розумію з його слів, як і він не розуміє моєї англійською та російської. Але всі неймовірні краєвиди довкола змушують мене кілька разів питати себе, чи я часом не сплю.
Досі не можу повірити, що я Парижі. І що це кафе «Два млина» (те саме, де працювала офіціанткою героїня Одрі Тоту – Амелі Пулен) – справжнє.
Я встигла навіть побачити Ейфелеву вежу. Поки що здалеку, але таку гарну в своєму нічному вбранні-ілюмінації. Однак хлопчина мене остаточно втомлює. Загравання без розуміння мови якось мене не надихають, і я прощаюся з ним. Наостанок випиваю трохи рожевого вина, дивлячись на Париж, вид на який відкривається з площі під СенСекьйор…
Час спати. Завтра хочеться більш спланований день. До того ж, я планую в суботу відправити додому посилку, тому треба встигнути на закупи. Що може бути ліпшою антистресовою терапією?
А поки що дописую ці рядки, і збираюся заснути, поки в кімнаті ще нікого нема…
Будьте чемні